Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пішли на край платформи своєю особливою ходою, яка звела б з розуму будь-якого стройового офіцера в тих російських гарнізонах, що перебували за козацькими землями. Лінькувато, неквапно та ще й перевальцем. Ніби зовсім ходити не вміють. Та ще й який там лад, який там стройовий крок. Точнісінько як діди, що ноги відсиділи в неспішних бесідах.

      – Ну, ви бачили, пане осавуле, – вказав на спини козаків сотник Неустроєв, повернувшись до усміхненого Захарія Герасимовича.

      – Бачив, – кивнув той. – У японську. Десять років тому. Ще хлопчиськом тоді був і багато чого не розумів. Але бачив, як ось так ішли до японців у тил. То особлива хода! Так ходить звір. Тихо, але невтомно, поки не схопить здобич. Особливий шик! Франтівство! Як і їхній зовнішній вигляд. Ви ж умить відрізните гвардійського офіцера від інших. Ось бачите. Тепер відрізните пластуна від навіть найбільш героїчного козака…

***

      Наступний військовий потяг рушив від перону Тифліського вокзалу. Величезний чорний паровіз, пофиркуючи молочними парами, потягнув до театру бойових дій Кавказького фронту теплушки, з розкритих дверей яких відразу залунали хвацькі козачі пісні.

      – О! Ще один іде…

      – Та біс із ним. Не останній.

      – Встигнеться ще.

      – Прийде і наш час…

      – І як дід аж сюди дістався?

      – Отже, серйозна справа у нього до Баті.

      – Я вже, правду кажучи, думав, що дід того… А він, бач, живий…

      – Ну то так. Так…

      Неспішно перекинувшись словами, дев’ять козаків, зрозумівши, що розмова затягується, одночасно почали набивати люльки, кожен своєю особливою тютюново-трав’яною сумішшю. З кінця платформи, куди їх запросив бравий сотник-закаспієць, вони дивилися вниз, уздовж полотна, де оддалік від публіки, яка проводжала та прогулювалась, їхній старший, командир, між собою отаман, а частіше «Батя», не погоджуючись, махав руками, намагаючись перечити згорбленому старому. Той, геть висохлий дідок, мовби й погоджувався зі своїм розмовником, але, варто було Баті опустити руки, тут-таки казав щось таке, що знову змушувало отамана піднімати руки до небес, опускати до землі і, як останній аргумент, показувати ними на своїх козаків.

      Той, хто спричинив таку поведінку командира, стояв за спиною старого і одразу ж не сподобався команді. Геть іще хлопчисько. Здається, ще й в ластовинні. Та такий білявий, що й не зрозумієш, чи є в нього хоч якісь вуса. А вже брів і волосся з-під кубанки годі й помітити. А кубанка ладненько зшита. Новісінька! Та й черкеска стройового темно-сірого кольору точно по фігурі сидить. Як улитий у ній хлопчисько – з усього видно, що звик до форми кубанського війська. Але при цьому тримався він як чужий, бо ніяк не реагував на те, що старші козаки отак сперечаються через нього. Звичайно, ніхто й не чекав якихось звуків чи, не приведи Господи, втручання в бесіду. На Кубані це закон: старші говорять – мовчи, а говори тільки тоді, коли тебе запитають. Але все-таки… Ні СКАЧАТЬ