Художник. Денис Замрій

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і татар, і поляків, і козаків, що проходили цим краєм. Надворі вже сутеніло, у повітрі стояв запах розігрітих трав і свіжоскошеного сіна. На деревах гули бджоли та в далекій кузні гупав молот – лише ці м’які звуки порушували райську тишу цих місць.

      Узвар був поданий у гарному розписному глечику. Поруч із ним на вишитій скатертині розташувалися в полумисках кренделі, бублики, мед у стільниках і малина.

      – Вибачайте, чим багаті, – солодко повторив дяк, повагом всідаючись на заяложений стілець.

      – Дуже вдячні, отче, – щиро відповів Брюллов, посміхаючись у вуса.

      Однак дивився він не на дяка. Його увагу давно привернув малюнок, прикріплений до віконної рами так, що було видно знадвору. На малюнку ніжно всміхалася дівчина з косою і в стрічках. Її темні очі дивилися на художника. Малюнок був таким живим, що здавалося: незнайомка ось-ось струсне стрічками й голосно розсміється.

      – Хто це? – запитав Брюллов, киваючи на малюнок і підливаючи собі ще узвару.

      – А, це… – промовив дяк, озирнувшись на хату. – Це Оксана, дівчина з того кінця села. Гарна дівчина… Її тут усі знають.

      – Я не про те, – усміхнувся Карл Павлович. – Мені цікаво, хто малював.

      – Хто малював? Та був тут один у нас… Нероба такий, пастушок, сирота. Усе малював.

      – А зараз де цей пастушок?

      – Та де… – Дяк сердито засопів, спохмурнів і кашлянув у кулак. – До Пітембурга пан забрав. Ледве здихалися пастушка.

      – А що ж таке?

      – А ось що. Перед від’їздом, значить, я в нього халявки від чобіт запозичив – душа випити прагла.

      – Пропили чи що, отче?

      – Ну, що ж так одразу – «пропили»… Може, коли-небудь віддав би. То він, антихрист, за диявольською намовою до лавки мене прив’язав і різками відшмагав! Духовну особу! Відшмагав!

      Брюллов уже не стримував себе і сміявся, не соромлячись дяка. Проте все не відривав очей від малюнка, автор якого видався йому тепер людиною сміливою й темпераментною.

      – Шарль, попроси його продати тобі малюнок, – сказала Самойлова французькою.

      – Так-так, неодмінно, – теж французькою відповів, насміявшись, Брюллов. І звернувся до дяка: – Отче, а можете мені малюнок продати?

      Дяк, не чекав такого повороту справи, примружився.

      – А скільки не шкода? – запитав він, трохи подумавши.

      – Карбованець дам, – відповів Брюллов, упритул дивлячись на дяка.

      – Ну, карбованець!.. Карбованця мало, – удавано образився дяк. – Я ж, можна сказати, як за рідним сином, за ним доглядав! Три карбованці.

      – Нехай буде по-вашому, – серйозно відповів Брюллов, дістав із портмоне асигнацію й поклав під край глечика, щоб не здуло вітром.

      Побачивши гроші, дяк засопів і ще більше насупився.

      – Ви, пане, маєте розуміти… – СКАЧАТЬ