Тьма і проліски. Андрій Процайло

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ правило сімнадцяте, – порадила Оксана.

      Оля погортала Кодекс, знайшла «17». Почерк був штивний, під прямим кутом, строгий, наче офіцер.

      Думай про себе. Інші самі про себе подумають.

      Абсолютна дисгармонія. Пізня осінь. День ніби. Хмарно, вітряно, дощ. Надворі хаос. Певно, аби щось створити нове, потрібно спочатку розвалити те, що є. Листопадові дуже добре це вдається. Гартуюсь самотою. Маргарита.

      Ніч, як квочка курчат, затулила собою світ, захищала його і гріла своїм теплом. Розслабилася і дрімала. Була п’ята ранку – час, коли чортенята стрімголов мчать додому, аби не наразитися на світанок.

      – Ви не бачили моєї сумочки? – Оля почала збиратися додому. Зиркнула на годинник, присвиснула, як задерикуватий хлопчисько, що прагне здаватися дорослим, услід красуні, котра вишиває ніжками, ніби пружину бажання закручує. – Йду. Треба привести себе до ладу, годинку подрімати, повторити історію – і на пари. Бо я принципово не прогулюю. До речі, а Кодекс нічого про пари не пише?

      Яна не стерпіла. Їй не подобалися перепади настрою і штучних шпильчастих жартів нової подружки. Вона випалила:

      – Спати будеш тут! – кивнула на вільне ліжко. – Ніхто тебе додому зараз ні поведе, ні повезе. Це раз. Друге. Затям собі, аби більше ми до цього не поверталися: в Кодексі своє слово може сказати лишень той, кому дозволено це зробити. Ясно? – Оля мовчала. Не кліпаючи. Наче манекен на вітрині, що демонструє одяг блазня. Не сподівалася, що кольорова подружка, з нею, «вільною», говоритиме так… Так, як тато!

      – А… – нарешті спромоглася на звуки, – хто дає дозвіл?

      – Життя! – відповіла Яна.

      Оля мала вигляд так само спантеличений. Схоже, була розгублена щиро. А якщо ні, то акторка з неї геніальна. Пора кидати педагогічний коледж і вступати в театральний інститут, там себе реалізує на повну.

      – Іще щось?

      – А… хто господиня цього ліжка? І де вона? – Оля пом’яла в руках подушку. Пухкенька.

      – На панелі. Ти її бачила нині біля «Забаганки». Це Настя.

      – Ви навмисне мені її показали?

      – Так.

      – А вона не прийде?

      – Ні.

      – А чому вона такою стала?

      – Тому що свобода і дурість – це різні речі.

      – Тобто?

      – Стели. Хто як собі постелить, так і виспиться. Народ уже давно в цьому переконався. Вона собі постелила в готелі… Не дивися на нас як на зрадниць, ми з нею довго воювали! Не відвоювали. Вона зробила вибір…

      – Нічого не розумію… – мовила Оля, розкладаючи ліжко. Постіль була свіжа, пахуча. Нині поміняна, точно.

      – Не лукав, – усміхнулася Яна. – Як на перший раз, ти дуже багато що розумієш, подружко…

      Ліжко було рипуче, відвисле, як гамак. Радо прийняло Олю, обійняло, приголубило. Але заснути не давало. У думках Олиних крутилися останні події, приперчені чорно-білим минулим і припудрені кольоровим майбутнім.

СКАЧАТЬ