Тьма і проліски. Андрій Процайло

Чтение книги онлайн.

      Оля погортала Кодекс, знайшла «17». Почерк був штивний, під прямим кутом, строгий, наче офіцер.

      Ніч, як квочка курчат, затулила собою світ, захищала його і гріла своїм теплом. Розслабилася і дрімала. Була п’ята ранку – час, коли чортенята стрімголов мчать додому, аби не наразитися на світанок.

      – Ви не бачили моєї сумочки? – Оля почала збиратися додому. Зиркнула на годинник, присвиснула, як задерикуватий хлопчисько, що прагне здаватися дорослим, услід красуні, котра вишиває ніжками, ніби пружину бажання закручує. – Йду. Треба привести себе до ладу, годинку подрімати, повторити історію – і на пари. Бо я принципово не прогулюю. До речі, а Кодекс нічого про пари не пише?

      Яна не стерпіла. Їй не подобалися перепади настрою і штучних шпильчастих жартів нової подружки. Вона випалила:

      – Спати будеш тут! – кивнула на вільне ліжко. – Ніхто тебе додому зараз ні поведе, ні повезе. Це раз. Друге. Затям собі, аби більше ми до цього не поверталися: в Кодексі своє слово може сказати лишень той, кому дозволено це зробити. Ясно? – Оля мовчала. Не кліпаючи. Наче манекен на вітрині, що демонструє одяг блазня. Не сподівалася, що кольорова подружка, з нею, «вільною», говоритиме так… Так, як тато!

      – А… – нарешті спромоглася на звуки, – хто дає дозвіл?

      – Життя! – відповіла Яна.

      Оля мала вигляд так само спантеличений. Схоже, була розгублена щиро. А якщо ні, то акторка з неї геніальна. Пора кидати педагогічний коледж і вступати в театральний інститут, там себе реалізує на повну.

      – Іще щось?

      – А… хто господиня цього ліжка? І де вона? – Оля пом’яла в руках подушку. Пухкенька.

      – На панелі. Ти її бачила нині біля «Забаганки». Це Настя.

      – Ви навмисне мені її показали?

      – Так.

      – А вона не прийде?

      – Ні.

      – А чому вона такою стала?

      – Тому що свобода і дурість – це різні речі.

      – Тобто?

      – Стели. Хто як собі постелить, так і виспиться. Народ уже давно в цьому переконався. Вона собі постелила в готелі… Не дивися на нас як на зрадниць, ми з нею довго воювали! Не відвоювали. Вона зробила вибір…

      – Нічого не розумію… – мовила Оля, розкладаючи ліжко. Постіль була свіжа, пахуча. Нині поміняна, точно.

      – Не лукав, – усміхнулася Яна. – Як на перший раз, ти дуже багато що розумієш, подружко…

      Ліжко було рипуче, відвисле, як гамак. Радо прийняло Олю, обійняло, приголубило. Але заснути не давало. У думках Олиних крутилися останні події, приперчені чорно-білим минулим і припудрені кольоровим майбутнім.

СКАЧАТЬ