Я обіцяю тобі волю. Лоран Гунель

Чтение книги онлайн.

      – Вибач, мушу бігти, мене чекають, – сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сідниці Катель.

      Я пішла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?»

      Я мимоволі зненавиділа Катель, і моя антипатія наростала через заздрість: я заздрила її самовпевненості й напористості, а саму мене гризли сумніви, страхи й вагання. Наша несхожість повсякчас нагадувала мені травматичний досвід у підлітковому віці. Я запросила до себе подругу з ліцею, і, коли вона пішла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася і потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?»

      Я поспіхом продовжила обхід команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими від перефарбовувань білою фарбою по іржавому металу.

      У кімнаті для відпочинку було порожньо. У раковині – гора брудних чашок від кави. Мене це страх як дратувало. Чому вони не миють горнятка одразу? Це ж елементарно… Так і підмивало грюкнути кулаком по столу і дати їм прочухана, та менше з тим – не буду кидатися на людей. Вивести винних на чисту воду було елементарно, адже горнятка були особистими – у кожного свій малюнок. Та я не хотіла брати на себе роль поганого поліцейського.

      У залі-ресторані, де в обшиті темним деревом стіни були вбудовані ілюмінатори, я привіталася з офіціанткою. Вона накривала столи до сніданку. Білі скатертини, приховуючи потерті стільниці, навіювали ілюзію розкоші й комфорту.

      Далі я зустріла бармена Джефа – мого безпосереднього підлеглого. Миршавий, білявий, ходячий клубок нервів, та водночас закоренілий оптиміст. Джеф слухав реґі й натирав до блиску раму барної дошки, де красувалася фраза дня:

      – Доброго ранку, Джефе.

      – Привіт, Сибіль!

      – Знаєш, клієнтів навряд розсмішить твоя фразочка на дошці.

      – Сибіль, не парся.

      Джеф умів створювати в барі особливу атмосферу, за якої клієнти почувалися затишно й замовляли більше, а от із почуттям гумору в нього не склалося, і ця його вада псувала репутацію закладу.

      Крім того, Джеф кепсько підтримував у барі лад: часто лишав брудні келихи на стійці і не встигав приймати замовлення, вигадуючи дурнуваті жартики.

      Я ніяк не могла змусити його виправитися. Щоразу як наважувалася заговорити про це, Джеф захищався псевдораціональними аргументами, на які я не годна була одразу відповісти: контраргументи завжди спадали на думку запізно, коли я поверталася до себе в каюту. Він так вправно давав відсіч, що я впадала в ступор.

      Штовхнувши двері в кухню, я побачила Родріґе, який нарізав м’ясо. Готувалися й парували страви, розносячи пахощі приправ і смаженої цибулі.

      – Доброго ранку, Родріґе.

      – Доброго, Сибіль.

      Кухареві було близько СКАЧАТЬ