Я обіцяю тобі волю. Лоран Гунель

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ брюнет сорока років із великою головою й обличчям, припухлим від зловживання алкоголем та безмірного поїдання чипсів. Він страждав від морської хвороби і виявив, що чипси для нього як антидот. Усі знали, що він прикладався до пляшки, чи радше пляшок, які необачно ховав де прийдеться. На кораблі на це заплющували очі, адже Боббі нікого не займав. Та зрештою алкоголь, мабуть, послабив йому мозок, і всі вважали його бевзем. Я здогадувалася, що він свідомо підтримував таку репутацію, аби йому дали спокій. Він був із тих, що ніколи не сперечаються і завжди чинять по-своєму.

      – Замінюєш замок на скрині? – спитала я.

      Я неодноразово просила його розібратися із дверима вбиральні для відвідувачів, що погано замикалися, та все дарма.

      – Ага, застрягає.

      – Он як.

      Мені було начхати, що замок на скрині застрягає, але читати нотації не хотілося, бо ще вважатиме несправедливою керівницею, а то й узагалі стомиться від докорів і покине нас. Боббі був нам потрібен – знав корабель як свої п’ять пальців і пам’ятав усі механізми до найменшої пружинки. Незамінна людина. Така втрата була б катастрофою.

      – А із замком у вбиральні розберешся?

      – Ага, розберусь, – відказав він, як і щоразу, коли я зверталася із цим питанням.

      Я розуміла, що годі сподіватися. Він ніби й весь час був чимось зайнятий, та здебільшого дурницями: таке враження, що завжди брався до найменш важливих і найменш нагальних справ.

      Я потисла руку страховикові в костюмі.

      – За п’ять хвилин я у вашому розпорядженні, – сказала я йому. Якраз устигну обійти всю команду і привітатися з кожним. – Я швидко.

      – Прошу, я не поспішаю.

      Двері моєї каюти були відчинені, і звідти долинав голос Шарля – власника корабля. Він говорив по телефону. Бос щодня з’являвся на борту, годину чи дві сидів у своєму кабінеті (інколи в моєму, бо тільки там був телефон), а тоді йшов у своїх справах у місті.

      Я зазирнула й помахала йому рукою.

      – Запевняю вас, – казав він у слухавку, – я два тижні тому передав фінансові документи директору банку, а він пообіцяв дати відповідь за тиждень…

      Засмаглий, сивоволосий, у потертому, але елегантному одязі, Шарль був привабливим чоловіком, що чудово почувався у свої шістдесят. Він походив зі старовинного роду ліонських аристократів. Як молодший син успадкував після смерті батьків корабель і переробив на ресторан. До того він ніколи в житті не працював, але розтринькав чи не весь спадок і розраховував, що судно його прогодує. Справи йшли кепсько, і Шарль сподівався, що я надолужу його промахи і закрию дірки в бюджеті, які йому дошкуляли. Він був чоловіком поштивим і за посмішкою приховував катастрофічність ситуації від усіх, та й від самого себе.

      Я швиденько обійшла команду.

      Побачивши мене іздалеку, Катель, як завжди, накинулася СКАЧАТЬ