Я обіцяю тобі волю. Лоран Гунель

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нікому анічичирк: він був мовчазним інтелектуалом, що, як то кажуть, забув язика в роті. Але я боялася, що нас побачать разом. Гуляючи містом у вільні вечори, ми уникали району, де був пришвартований корабель, а також місць, де мешкали працівники, – я подивилася всі адреси. Я не дозволяла Натанові привселюдно обіймати мене за талію чи тримати за руку. Жахалася самої думки про те, що мене побачать у його товаристві в неробочі години. Було так прикро: наше особисте життя стало зовсім іншим, а все через те, що я надумала взяти свого хлопця на роботу.

      Як і щоранку, я звернула на вулицю Терм і сіла на фунікулер, що сполучав район Круа-Русс зі старими кварталами попід схилом.

      Зазвичай я приходила на корабель пізнього ранку, але того дня домовилася про ранню зустріч зі страховим агентом – щоб переукласти угоду.

      Кількома місяцями раніше я влаштувалася на корабель-ресторан торговою агенткою для організації заходів: весіль, вечірок, фуршетів тощо. Я мала налагоджувати зв’язки із місцевими підприємствами, яких могли зацікавити святкові заходи на борту. Новачкам щастить, і всього за два тижні я уклала дві успішні угоди поспіль, які звалилися мені мов сніг на голову, без жодних зусиль із мого боку. Власника корабля це так вразило, що він призначив мене директоркою. Для мене це була велика несподіванка. Я була геть не готова, а чесно кажучи, не компетентна для такої роботи. Та фінансові ресурси не дозволяли власникові найняти досвідченого фахівця. Корабель був нерентабельним, і банківський кредит з кожним днем нещадно тиснув. Без сумніву, від такого підвищення не відмовляються, і я сприйняла його як унікальний шанс у житті, рідкісну можливість, але й також як серйозний виклик. Адже це був виклик для мене – людини, абсолютно не підготовленої до директорської посади. Зі своєю командою я почувалася незатишно в новій ролі. Ба більше, мені катастрофічно бракувало впевненості в собі, і стосунки з підлеглими не клеїлися. Я вибрала своїм фахом торгівлю не за покликанням, не за природним хистом, а радше як терапію.

      У вагон фунікулера зайшов жебрак і після короткого звернення пройшовся між пасажирами, простягаючи капелюха. Він не видавався нещасним. Я була певна, що він брехав, прикидався знедоленим. До того ж був молодим, та й не калікою. Супермаркети, які в Ліоні тоді тільки-но з’явилися, брали всіх без розбору клеїти етикетки і розкладати товари по полицях. Роботи вдосталь, аби бажання… Зарплатня в мене була маленька, і не могло бути й мови, щоб подавати милостиню.

      Я не зводила із нього очей, поки він під гуркіт фунікулера ходив від пасажира до пасажира й випрошував гроші. Мені зробилося лячно, аж він дійшов і до мене:

      – Знайдеться копієчка?

      Хмуро втупившись у мене, жебрак рішуче простягнув капелюха.

      Я хутко дістала гаманець і кинула півфранка – боялася, ще раптом нападе, як відмовлю.

      Нарешті я вийшла на свіже повітря і швидкою ходою дісталася за чверть години до корабля-ресторану, пришвартованого на пристані Сони в історичному СКАЧАТЬ