Учень відьмака. Джозеф Дилейни
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Учень відьмака - Джозеф Дилейни страница 9

СКАЧАТЬ мене!

      То була мама. Я так їй зрадів, що кинувся до дверей не подумавши. Надворі дощило – вона ж змокне.

      – Швидше, Томе, швидше! – гукала мама. – Не змушуй мене чекати.

      Я вже відкидав клямку з дверей, аж тут згадав Відьмакове попередження: «Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав…»

      Але хіба я міг залишити маму надворі посеред ночі?

      – Ну ж бо, Томе! Впусти мене! – почулося знову.

      Пам’ятаючи Відьмакові слова, я глибоко вдихнув і спробував все обміркувати. Здоровий глузд підказував мені, що то не моя мама. Чого б вона так далеко за мною йшла? І звідки знала, куди саме ми прямували? Поза тим, мама би не ходила сама. Батько чи Джек обов’язково пішли би з нею.

      Ні, за дверима чекало щось інше. Щось, що грюкає у двері, але не має рук. Стоїть на бруківці, але не має ніг.

      Загупало ще сильніше.

      – Томе, будь ласка, впусти мене, – благав мамин голос. – Хіба можна бути таким жорстоким? Надворі холодно, періщить дощ, я змучилася.

      Зрештою, воно заридало, і тоді я точно переконався, що то не мама. Мама сильна. Мама ніколи не плакала, хоч як зле їй було.

      За кілька хвилин хлипати перестало, усе затихло. Я повернувся на підлогу і спробував склепити очі. Крутився то на один бік, то на другий, але ніяк не міг заснути. Вітер іще сильніше деренчав шибами, і щопівгодини бив церковний годинник, відміряючи мій час до півночі.

      Чим ближче мені було до спуску в льох, тим тривожніше. Я хотів пройти Відьмакове випробовування, але – як би мені хотілося повернутися додому, до свого прекрасного, безпечного, теплого ліжка.

      А тоді – щойно годинник ударив раз на пів на дванадцяту – у льосі знову почали рити…

      Знову почулося гупання важких черевиків на сходах, знову прочинилися двері, і невидимі черевики ступили до вітальні. Я закляк, тільки серце калатало в грудях, ніби зараз проломить ребра. Гуп! Гуп! Гуп! Прямо на мене.

      Мене схопило за шкірку і смикнуло – кішка так переносить своїх кошенят. Тоді невидима рука схопила мене поперек грудей, притискаючи руки до тулуба. Я намагався вдихнути, але не мав змоги. Грудну клітку зчавило намертво.

      І потягнуло мене до льоху. Я не бачив, у чиїх руках опинився, але чув, як воно дихає з присвистом, і відчайдушно заборсався. Я звідкись точно знав, що зараз станеться. Знав звідкілясь, що саме рили внизу. Мене затягне сходами в темний льох, де вже чекає могила. Там мене поховають живцем.

      Я був ледве живий від страху, поривався кричати, але мене не просто міцно стиснуло. Мені відняло все тіло, я не міг і пальцем поворухнути.

      І тут я полетів униз…

      Я упав навколішки перед розчахнутими дверима до льоху, неподалік від першої сходинки. Моє серце захлиналося панікою й стукотом, і я зірвався на ноги й захряснув відчинені двері. Долаючи тремтіння, я повернувся до вітальні, де миттю побачив, що третє Відьмакове правило вже порушено.

      Свічка згасла…

      Я СКАЧАТЬ