Учень відьмака. Джозеф Дилейни

Чтение книги онлайн.

      Щось у цих замкнених дверях мене тривожило, і я вирішив глянути, що там за ними. Схопився за ручку й нервово посмикав. Вона не піддавалася, ніби хтось тримав її з тамтого боку. Мені стало моторошно. Я смикнув іще сильніше, двері рвучко відчинилися, і я затнувся, мало не впустивши свічку.

      За дверима вниз, у темряву, спускалися кам’яні сходи, чорні від вугільного пороху. Вони завертали ліворуч, тож самого льоху я не побачив, але звідти тягло холодним вітром – полум’я свічки замиготіло від протягу. Я швидко зачинив двері й повернувся до вітальні, ще й двері кухні за собою зачинив.

      Свічку я обережно поставив у кутку, подалі від дверей та вікна, щоб не згасла і не перекинулася. Тоді знайшов, де можна вкластися на підлозі. Вибору особливого не було. На сиру солому я точно б не лягав, тож вмостився посеред кімнати.

      Камінна підлога була тверда й холодна, але я заплющив очі. Уві сні не буде цього похмурого старого будинку, і я був певен, що прокинуся перед дванадцятою.

      Зазвичай я швидко засинав, але не цього разу. Мене колотило від холоду, ще й вікна деренчали від вітру. За стінами щось шурхотіло й шаруділо. «Це тільки миші», – повторював я собі. На фермі ми до них звикли. Аж раптом десь ізнизу, із глибин темного льоху, почувся тривожний шум.

      Спочатку ледь чутно, і я нашорошив вуха, але дедалі голосніше й голосніше, поки не зосталося жодних сумнівів. Десь там, у льосі, відбувалося неможливе. Хтось копав яму, раз по раз розбиваючи важку земляну підлогу гострою металевою лопатою. Спочатку скрегіт і стук – лезо черкнуло по кам’яній поверхні, а за тим – тихий чвак і чвак, немовби глина нехотячи відривалася від землі.

      Так тривало кілька хвилин, поки все не стихло так само раптово, як почалося. Запала тиша. Навіть миші більше не шаруділи. Ніби сам дім і все в ньому зачаїло подих. Я вже точно зачаїв.

      Аж оглушний грюкіт розірвав тишу. Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп! І голосніше. Ще голосніше. Ближче…

      Хтось піднімався сходами з льоху на кухню.

      Я схопив свічку та забився в найдальший кут. Гуп, гуп! Ближче й ближче гупали важкі черевики. Хто там рив землю у темряві? Хто тупотів сходами?

      Але, може, правильне запитання: не хто, а що…

      Чутно було, як скрипнули, прочиняючись, двері з льоху, як прогупали кухнею черевики. Я скрутився у своєму кутку в клубочок, втиснувся спиною в стіну і чекав, як от-от прочиняться двері у вітальню.

      І справді, вони прочинилися з голосним скреготом. Щось увійшло в кімнату. Війнуло холодом. Справжнім холодом. Таким, що супроводжує потойбічне. Як на пагорбі Повішених, але набагато, набагато гірше.

      Я підняв свічку – від її полум’я стіною й стелею поповзли моторошні, химерні тіні.

      – Хто тут? – скрикнув я. – Хто тут? – голос у мене тремтів ще більше, аніж рука, у якій я тримав згарок.

      Усе мовчало. Навіть вітер на вулиці стих.

      – Хто тут? – допитувався я.

      Знову СКАЧАТЬ