Учень відьмака. Джозеф Дилейни

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ маминого листа. Вона ніколи не вихвалялася й не дозволяла собі голослівних заяв. Мама говорила лише необхідне й нічого зайвого, і кожне слово було на вагу золота. Зазвичай вона просто мовчки робила свою роботу. Відьмак говорив, із примарами нічого не вдієш. Але мама якось втихомирила їх на пагорбі Повішених.

      Сьомий син сьомого сина. У такому ремеслі це не дивина, а радше обов’язкова умова для кожного Відьмакового учня. Але я знав: дещо інше робило мене особливим.

      Я був і маминим сином також.

      Розділ 5

      Богарти та відьми

      Ми прямували до «зимової оселі» – так її називав Відьмак.

      Поки ми йшли, останні ранкові хмари розтанули, і раптом я зауважив, що сонце сьогодні інше. Навіть у графстві посеред зими іноді світить сонце – і це добре, бо тоді принаймні не дощить. Але щороку настає такий день, коли вперше помічаєш: сьогодні воно гріє. Це як повернення старого друга.

      Відьмак, мабуть, думав так само, бо раптом спинився на місці, глянув на мене скоса й усміхнувся – а він рідко взагалі усміхався.

      – Перший день весни, хлопче, – сказав він, – тому ходімо до Чипендена.

      Мені це здалося дивним. Він завжди ходить до Чипендена в перший день весни? І якщо так, то навіщо?

      Тож я його запитав.

      – Літня оселя. Ми зимуємо на межі Енґлзарківської вересової пустоші, а літо проводимо в Чипендені.

      – Ніколи не чув про Енґлзарк. Це де? – запитав я.

      – На далекому півдні графства, хлопче. Я там народився. Ми там жили, поки батько не перевіз нас до Горшо.

      Але про Чипенден я принаймні чув, тож мені полегшало. До мене дійшло, що в учнівстві у Відьмака я буду багато подорожувати і доведеться вивчити всі дороги.

      Не гаючи часу, ми повернули на північний схід, прямуючи тепер до віддалених пагорбів. Більше я ні про що не розпитував, але того вечора, коли ми знову спинилися на ніч в покинутій холодній житниці і повечеряли ще кількома шматочками жовтого сиру, мій шлунок, мабуть, вирішив, що мені рота зашили. Ніколи в житті ще я не був таким голодним.

      Я думав про те, де ми будемо жити в Чипендені та чи буде там нормальна їжа. Ніхто з моєї родини і навіть знайомих там не бував, але казали, що це далеке непривітне село десь у горах – із ферми мого батька якраз ледь виднілися далекі сірі та пурпурові вершини. Вони завжди нагадували мені величезних сплячих чудовиськ, але це, мабуть, через те, що один із татових братів розповідав мені про них такі казки. Уночі – казав він – вони сходили з місця, і до світанку траплялося, що цілі села зникали з лиця землі, розтерті на порох під їхньою вагою.

      Наступного ранку темно-сірі хмари знову закрили сонце, і все вказувало на те, що побачити другий весняний день пощастить нам нескоро. Зірвався вітер. Ми почали підніматися вгору, і різкі пориви смикали нас за одежу та жбурляли птахами по всьому небу. Хмари навперегін помчали на схід, затягнувши гірські вершини темною пеленою.

      Ми йшли СКАЧАТЬ