Учень відьмака. Джозеф Дилейни

Чтение книги онлайн.

      Я підійшов до вікна і сів на кілька хвилин у старе плетене крісло, визираючи на двір.

      Увесь двір омивало срібним місячним сяйвом. Видно було всю ферму – і подвір’я, і два сінокоси, аж до північного пасовиська ген на межі нашої землі. Сама межа пролягала посередині схилу на півдорозі до вершини пагорба Повішених. Мені подобався вид. І подобався пагорб Повішених – здалеку. Подобалося, що він далеко.

      Я роками щовечора перед сном сідав у це крісло. Дивився на схил у далечині та уявляв собі, що там, за ним, із другого боку. Тобто знав, що насправді там іще поля, а через дві милі – місцеве ніби село: зо п’яток будинків, мала церква і ще менша школа. Але уява моя малювала інші картини. Іноді я уявляв високі скелі, об які внизу розбиваються океанські хвилі, або ліс, або велике місто з високими вежами й мерехтінням вечірніх вогнів.

      Але зараз я знову дивився на пагорб і також згадав свій страх. Звісно, що здалеку гарний вид, але ніколи в житті не хотів би я там опинитися. Як ви вже здогадалися, пагорб Повішених дістав таку назву не просто так.

      Три покоління тому всю країну охопила війна, і місцеві чоловіки також воювали. Це була найгірша з усіх війна – гіркий громадянський розбрат, і родичі стояли по різні боки, і навіть брат іноді йшов на брата.

      Останньої зими тієї війни відбулася велика битва – десь за милю на північ звідси, прямо за тим селом. І коли вона закінчилася, переможці вивели полонених на північний схил цього пагорбу й повісили там у лісі. Трохи і своїх повісили – за «боягузтво», але розказують і по-іншому. Кажуть, то були солдати, які відмовилися вбивати своїх колишніх сусідів.

      Навіть Джек не любив працювати біля огорожі з того боку, а собаки не заходили в прилісок далі ніж на кілька футів. А що я бачу і чую таке, що не бачать інші, то я навіть на північне пасовисько вийти не міг. Річ у тому, що звідти я вже їх чув. Чув, як скриплять мотузки і стогнуть гілки під вагою повішених. Чув, як душаться й задихаються мертві по той бік пагорба.

      Мама сказала: я такий, як вона. В одному ми точно схожі: я знав, що вона також бачить більше за інших. Якоїсь зими, коли я ще був зовсім малий і всі мої брати ще жили з нами на фермі, ночами з пагорба долинали такі страшні стогони, що чутно було навіть із моєї кімнати. Брати мої не чули ні звуку, проте я чув і не міг заснути. Я часто кликав маму посеред ночі, і вона щоразу до мене приходила, хоч і прокидалася на світанку до роботи.

      Зрештою, вона сказала, що дасть їм раду, і однієї ночі сама-одна видерлася на пагорб Повішених і пішла в ліс. Коли вона повернулася, усе затихло, і лишалося тихо ще довго-довго по тому.

      Тож в іншому ми з нею відрізнялися.

      Мама набагато сміливіша за мене.

      Розділ 2

      У дорозі

      Я встав за годину до світанку, але мама вже була на кухні і готувала мій улюблений сніданок – яєчню з беконом.

      Батько спустився, коли я насухо витирав тарілку останнім краєчком хліба. Коли ми СКАЧАТЬ