Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тебе перевірити. Ти добре сказала. А могло бути гірше». Перевірку допомагав проводити «східняк». Він пристав до наших хлопців і правдоподібно виконував роль енкаведиста, за потреби.

      Після повернення до Красного поселилися з батьками на квартирі, бо наш будинок і стодоли зруйнували. Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навіть засіяну, щоб ми могли вижити. Віддали корову й коня. Ми почали господарити і здавати державі контингент. Але то тривало недовго. За рік нас знову прийшли вивозити. Батьків не застали. Знайшли сестру. Вона тоді була одружена й вагітна. Її чоловік Йосиф зголосився їхати з нею, хоча його гнали додому. Виселили і братову Ганну із 6-річним сином. Я в той час лікувала зуби у Львові. На залізничній станції почула від людей: «Бійся Бога, не їдь додому, твої у вагонах». Улаштувалася працювати на швейну фабрику.

      Узимку 1950 року до мене на квартиру прийшли військові. Сказали, аби збиралася, і повели в тюрму на Лонцького. У камері була разом із Парасковією, матір’ю останнього командира Української повстанської армії Василя Кука. Знала її ще зі свого дитинства як добру жінку. Вона вже була старенька, хвора: не могла підняти ні руку, ні ногу. Били її безбожно, виривали волосся. Брали на «провокацію»: імітували, що її викрадають повстанці, везуть до лісу й допитують. Насправді то були чекісти. Підсаджували їй у камеру сексотку. Одного разу після допиту Парасковію принесли на носилках. Співкамерниця поїла її з ложечки, а поміж тим про все випитувала.

      Арештували й мою співмешканку Стефу. Вона була сильно збита – усі ноги сині. Мені було її жаль, то запропонувала свої панчохи. Слідчий крикнув: «Дура, твою мать!» Натякав, що вона на мене «капає», а я їй останнє віддаю. Потім ми з нею шість місяців провели в тюрмі Золочева. Стефа не отримувала передачі, то я ділилася з нею. Нас відправили в різні табори. Зустрілися вже в незалежній Україні.

      На очну ставку привели шкільну подругу Ганну, яка була пов’язана з підпіллям. Та я помагала не бандерівцям, а їй – як людині. Знайшла їй квартиру у Львові, влаштувала до себе на роботу на швейну фабрику. Віддала свій жакет. Слідчий мені його показував – серйозніших доказів вони не мали. Судило мене заочно «Особоє совєщаніє»48.

      У Мордовії важила 45 кілограмів. Годували погано. Давали переважно вівсяну та горохову каші. М’ясо бачили хіба на Октябрську49. Працювали на лісоповалі, торфорозробці, вантажили й розвантажували вагони. Я захворіла. Мала складну операцію. Два місяці після неї провела в таборі «для інвалідів» разом зі старшими та хворими жінками. Потім відправили на виробництво курток для військових. Рік працювала на конвеєрі. Зміна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну зміну, другий – у нічну. Стало краще, коли помер Сталін. Дозволяли частіше писати родичам і отримувати посилки.

      Познайомилася з росіянкою Ритою. До арешту вона навчалася в Москві. Дружила із закордонними студентами. Один із них привіз їй сухі духи в подарунок із СКАЧАТЬ