Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ 1939 року радянська влада арештувала двох братів Стефанії – Григорія і Федора. Через два роки війська НКВС убили їх у Замарстинівській тюрмі у Львові. Брат Михайло перейшов у підпілля Організації українських націоналістів, мав псевдо «Сокира». Загинув під час облави 1945 року в селі Скнилів під Львовом. Двадцять другого травня 1940 року родину розкуркулили й виселили в Тобольський район Омської області РРСФР. Повернулися на Батьківщину 1946 року. Працювала у Львові на швейній фабриці. У січні 1950 року її арештували. Інкримінували зв’язок із підпіллям Організації українських націоналістів. Засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Відбувала покарання в Мордовії. Пробула там шість років, три місяці і два дні. У квітні 1956 року повернулася до Львова. Першого вересня 1961 року постановою особливої наради КДБ кримінальну справу проти Стефанії закрили у зв’язку з «недоведеністю в її діях складу злочину». Була заміжня за Казимиром Вуйциком. Він помер 28 вересня 1998 року. Виховали доньок Мирославу й Оксану. Живе у Львові. Має трьох онуків.

      

      Стефанія Вуйцик (стоїть крайня зліва у першому ряду) з подругами-бранками. Мордовія, 1950-ті рр.

      Коли 1939 року прийшли совєти, то в Красному збудували святкову браму, кидали їм квіти. А вже за півроку почалися арешти й вивози. Із села забрали кількох молодих чоловіків, серед них моїх братів – Григорія і Федора. Їх ув’язнили в Замарстинівській тюрмі у Львові. Ганна, дружина Григорія, тоді була вагітна. Після народження дитини вона повезла чоловікові передачу й підписала: «Від сина». Відповіді не отримала. Потім ми довідалися, що обох братів розстріляли. Уже в незалежній Україні їх перепоховали на Личаківському цвинтарі.

      Від нас забрали все, із чого ми жили: кілька гектарів поля і всю господарку: пару коней, три корови, вісім свиней, п’ятдесят курей, гуси. Тата вважали неблагонадійним. За Польщі він очолював «Просвіту» в селі. На кілька днів його арештували. Потім повернули, але прийшли нас вивозити. Без попередження, уночі. Сказали багато речей не брати. Спакували трохи борошна, сала і крупи. У хаті навіть печеного хліба не було, щоб узяти в дорогу. Їхали до залізничної станції власним возом. Нас проводжали два песики – Мушка й Кудлас.

      Спершу везли потягами, далі – пароплавом річкою Іртиш. Було багато знайомих. Серед них Марія Миськів із двома хлопчиками – шести місяців і трьох років. Невдовзі після приїзду на спецпоселення в Омській області обоє діток померли.

      Поселили у великих бараках. Їх збудували поляки, яких привезли раніше. Блощиці були страшні, не давали спати. Щоб захиститися від них улітку, лягали на підлогу й обкладалися кропивою. Узимку ради не було.

      Усіх молодих відправляли на важкі роботи. Сестру Катерину забрали працювати на лісоповалі й сінокосах. Видавали їй горохову баланду і трохи молока. За п’ять років Катерині не заплатили ані рубля. Щоб уберегти мене від тяжкої роботи, тато при виробленні посвідки «відняв» мені три роки.

      Багато людей повмирали через брак їжі. Овочі майже не росли. Ягід теж не було. Городу ми не мали. Доїдали те, що взяли з дому. Голод не давав жити. Ніхто не одружувався і не народжував дітей. Одного разу почули, як хтось грає на баяні. Біля музики гуртувалася молодь. Батьки мені сказали: «Йди трохи поскачи». СКАЧАТЬ