Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ девочки», – сказав. Попросила дозволу зайти до сусідки і взяти теплий коц. Сусідка, пані Стефа, дала свій. Мама потім його відкупила. Із тим чоловіком пішки дійшли до тюрми. Завів мене в ту ж камеру, де сиділа минулого разу. На прощання вдарив по обличчю і сказав: «А говорила, что ничего не знаешь!»

      Привезли до Боково-Антрацита на Луганщині41. Працювали на покинутій шахті. На долонях вискакували величезні пухирі, лопалися. Проте все одно мусила носилки в руки брати. Хліба майже не бачили. Годували перловою кашею зі смердючою зіпсованою тюлькою. Від неї так хотілося пити, що припадали, як та худоба, до струмочка з іржавою водою. Від того мали бігунку – масово хворіли на дизентерію. Щодня вмирало 10–15 осіб.

      Усі ув’язнені мали голити під пахвами і нижче. Процедура була обов’язковою, бо множилися «мандавошки»42. За розпорядженням керівництва, жінок голили тільки чоловіки, а чоловіків – жінки. Робили так спеціально, щоб принизити. Так само лише чоловіки супроводжували жінок у туалети. Вони були відкриті, і ніяк не можна було прикритися.

      У Княжпогості43 працювала на лісопильні. Зміна тривала 12 годин. Ми з напарницею відповідали за колоди довжиною 5,5 метра. Синхронно мали їх піднімати і скидати. Працювали на 6-метровій висоті. Було страшно, я боялася висоти. Їли двічі на добу – коли йшли на роботу й поверталися. За чотири роки м’яса не бачили. Казали, що комусь давали тюленяче, але воно дуже смерділо.

      «Марія Гриб, збирайтеся!» – сказав солдат. Думала, поїду додому, а попала в 11-й пересильний лагпункт. Там були й політичні в’язні, й урки44. Одного навіть охорона боялася – років 40, зі скляним оком і вибитими зубами. Сидів уже 18 років. Приходив у барак, вибирав дівчину і лягав із нею. Одну, що не захотіла віддатися, порізав ножем. Якось уночі прийшов і ліг біля монахині. Горіло світло, він її ґвалтував у всіх на очах. Охорона не зважала. Я була за кілька ліжок від неї й молилася. Боялася, що колись він і до мене добереться. Попросила допомоги в битовика45 Івана – він дружив із дівчиною з моєї бригади. Підійшов до того і сказав: «Эту девочку не трогать!»

      Узимку 1951 року потрапила в Красноярський край на спецпоселення. Збирали живицю – смолу із сосен. Жити стало легше. Познайомилася з Олександром з Естонії. Один його брат служив у Червоній армії, другий разом із ним був у підпільному русі. Називали їх «лісовими братами». Спілкувалися російською, яку обоє знали погано. Покохалися. Написала батькам про судженого. Тато читав того листа вголос. Мамі замість «естонець» почулося «японець», то вона почала ахати. Та потім усе з’ясувалося – і батьки дали благословення.

      Приїхали в мою рідну Жирівку – за рік після народження старшого сина Велла. У серпні 1954 року охрестили його Володимиром у церкві Святого Михаїла, а в листопаді там же взяли шлюб. Через деякий час народився Степан. Поїхали в Естонію. П’ять років працювали на свинофермі. Діти підростали, і треба було думати про школу. Найближча була за три кілометри. Переконала чоловіка повернутися в Україну.

      35

СКАЧАТЬ