Шалена. Клої Еспозіто

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алві, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрібен творчий підхід. Де вся твоя геніальність, коли вона потрібна? Я витріщаюся на себе в дзеркалі. Дівчина з дзеркала витріщається на мене. Непогано. Можна знайти щось і розбити той замок. Оглядаю туалет. Що мені згодиться? Може, кран на мийці? Він видається важким. Я викручую кран і витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацює. Із труби б’є струмінь води, я здригаюся від холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюється, і вода каскадом стікає на підлогу. Мені слід поквапитися, інакше всі речі намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

      БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

      Не можу повірити! Мені вдалось!

      Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

      Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

      Я залишаю потоп за дверима.

      В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

      Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.

      Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, СКАЧАТЬ