Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ заклад, воно тебе так гепне, що ти й присісти не встигнеш», – захихотіла Джейн, коли я перехилила порцію пігулок та залила в себе вина їм навздогін.

      Голова двигтить; руки трусяться. Я знаходжу дорожній флакон адвілу[145] в шухляді стола, ковтаю три пігулки. Термін придатності минув дев’ять місяців тому. За такий час зачинають і народжують дітей, думаю я. Зароджується ціле життя.

      Ковтаю й четверту, про всяк випадок.

      А потім… Що потім? Так: прийшов Алістер, розпитував про свою дружину.

      Рух за вікном. Я визираю. Це доктор Міллер виходить з дому на роботу.

      – Побачимося о третій п’ятнадцять, – кажу йому вслід. – Не запізнюйся.

      Не запізнюйся – то було золоте правило Веслі. «Для деяких людей це – найважливіші п’ятдесят хвилин їхнього тижня, – нагадував він мені. – Тому, заради Господа, можеш робити чи не робити усе, що завгодно, головне – не запізнюйся».

      Веслі Розумник. Я вже три місяці не перевіряла, як він там. Беруся за мишку та заходжу в Ґуґл. Курсор миготить у полі пошуку, наче пульс.

      Він досі займає іменну посаду голови комітету заслужених професорів, як я бачу; досі публікує статті у «Таймз» та різноманітних тематичних журналах. І, звісно, він досі практикує, хоча я пригадую, що його офіс цього літа переїхав на нове місце в Йорквілі.[146] Я кажу «офіс», хоча насправді там лише Веслі, його секретарка Фібі та її сканер кредитних карток від «Сквеа».[147] І те крісло від Імзів. Він обожнює те крісло.

      Тільки його, й більш нічого. Веслі ніколи не був одружений; він кохався у своєму лекторстві, а його пацієнти – діти. «І не смій шкодувати бідного доктора Бріла, Фокс», – попереджав він мене. Чудово це пам’ятаю: Центральний парк,[148] лебеді із шиями, ніби знаками питання, сонце в зеніті за мереживом в’язових крон. Тоді він щойно запросив мене приєднатися в ролі молодшого партнера. «Моє життя надто повне», – сказав він. – «Саме тому мені потрібна ти чи хтось, схожий на тебе. Разом ми зможемо допомогти більшій кількості дітей».

      Він, як завжди, мав рацію.

      Я клацаю на «Ґуґл Зображення». Пошук показує мені галерею фотографій, нічого особливо нового, нічого особливо привабливого. «Я нефотогенічний», – покірно відзначив він якось, обвитий каламутним німбом диму сигарети, затиснутої між брудними й поламаними нігтями.

      – Справді, – погодилась я тоді.

      Одна його кущиста брова стрибнула вгору.

      – Правда чи брехня, що зі своїм чоловіком ти така ж різка?

      – Не зовсім правда.

      Веслі реготнув.

      – Щось не може бути «не зовсім правдою», – сказав він. – Або правда, або ні. Або так дійсно є, або ні.

      – Майже правда, – тоді відповіла я.

      21

      – Вгадай, хто, – каже Ед.

      Я посуваюся у кріслі.

      – Це ж мої слова.

      – Голос у тебе не дуже, ударнице.

      – Не СКАЧАТЬ