Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зовнішній світ. Мені подобалось.

      – Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]

      – Радше фотографування природи.

      – У Нью-Йорку?

      – У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.

      Джейн повертається до вікна.

      – От глянь, – каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. – Це ж природа, вірно?

      – Формально. Частково. Але я маю на увазі…

      – Світ – чудове місце, – наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. – Не забувай про це. – Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. – І не втрать його.

      Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.

      – Моя дівчинка, – схвально бурчить вона.

      19

      Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.

      – У мене дуже багато важливих справ, – повідомляє Джейн.

      – Як і в мене, – відповідаю я.

      Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, – та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.

      Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.

      Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»,[141] коли раптом лунає дзвінок.

      Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», – це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. – «Чому б не покинути Мендерлі?».

      Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом».[143] Якусь мить я не впізнаю його, – звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, – але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.

      «І навіщо ж ти прийшов?» – кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.

      Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.

      Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».

      – Алістер Расселл, – представляється він. – Ми – ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.

      – Заходьте, – я простягаю руку. – Мене звуть Анна Фокс.

      Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.

      – Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?

      Я киваю.

      Він СКАЧАТЬ