Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Але я виправлюся.

      Вона кинула оком на кімнату. Боже, як же він ненавидів ці її приховані інспектування домашньої роботи, речей, зовнішності. Вона врізалася у нього своїм постійним осудом, наче ріка, утворюючи два береги.

      – Чим ти тут займався?

      – Не писав листів чи смс, не грав у «Інше життя».

      – Добре, тоді чим ти займався?

      – Навіть не знаю.

      – Ну, геть не розумію, як це можливо.

      – А у тебе хіба не вихідний день?

      – Ні, в мене не вихідний день. Це день, коли я роблю те, що відкладала раніше. Наприклад, дихання чи міркування. Але зранку нам довелося нанести незапланований візит до Адас-Ізраель, як ти пам’ятаєш, а тоді в мене була зустріч із клієнтом…

      – Для чого?

      – Тому що це моя робота.

      – Але чому сьогодні?

      – Тому що так мені треба було, зрозуміло?

      – Зрозуміло.

      – І тоді в машині я раптом усвідомила, що хоча ти свою бар-міцву майже зірвав, ми маємо продовжувати поводитись так, ніби вона все ж відбудеться. І серед купи, купи речей, про які лише я пам’ятаю, згадала про твій костюм.

      – Який костюм?

      – Що й треба було довести.

      – Точно. У мене немає костюма.

      – Очевидно, коли хтось про це скаже, правда?

      – Так.

      – Я не перестаю дивуватися, скільки насправді таких речей.

      – Вибач.

      – За що ти вибачаєшся?

      – Не знаю.

      – Тож маємо купити тобі костюм.

      – Сьогодні?

      – Так.

      – Серйозно?

      – У перших трьох магазинах того, що нам треба, не буде, а як тільки ми знайдемо щось пристойне, то розмір буде не той, а тоді ще кравець пару раз помилиться.

      – І мені треба там бути?

      – Де?

      – У магазині костюмів.

      – Ні, ні, звісно ж, не обов’язково. Давай зробимо простіше та побудуємо власний 3D-принтер із паличок для морозива та макаронів, а потім спроектуємо анатомічно точну модель тебе, щоб я могла сама тягати її до магазину костюмів у власний вихідний.

      – А ми можемо навчити його моїй гафторі?

      – Я зараз не сміюся з твоїх жартів.

      – Можна було й не казати.

      – Перепрошую?

      – Не обов’язково зазначати, що ти з чогось не смієшся, коли ти з цього не смієшся.

      – Це також можна було й не казати, Семе.

      – Добре. Вибач.

      – Ми поговоримо, коли тато повернеться із зустрічі, але я маю дещо сказати. Це необхідно.

      – Добре.

      – Перестань казати «добре».

      – Вибач.

      – Перестань казати «вибач».

      – Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався.

      – За те, що ти зробив.

      – Але я не робив…

      – Ти мене дуже засмутив.

      – Я СКАЧАТЬ