Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ автобус знову регоче, бо Мінні нікому іншому не дозволяє погано говорити про свою білу господиню. Це її робота, тому й право полихословити належить їй.

      Автобус перетинає річку й робить першу зупинку в районі для темношкірих. Із десяток служниць виходить. Я пересідаю на вільне місце поряд із Мінні. Вона всміхається та, вітаючись, злегка штовхає мене ліктем під бік. Потім розслаблено спирається на спинку сидіння: для мене розігрувати шоу не потрібно.

      – Як ти? Розгладжувала складки весь ранок?

      Сміюся та киваю головою:

      – Півтори години.

      – Чим ти нагодувала нині міс Волтер у тому бридж-клубі? Я весь ранок протупцяла, готуючи той дурнуватий торт із карамеллю, а вона не з’їла жодної крихти.

      Це нагадало мені про слова міс Гіллі за столом. Якби йшлося про якусь іншу білу леді, ніхто б не хвилювався, та тут потрібно знати, чи чекати через неї на неприємності. Просто не знаю, як про це розповісти.

      Дивлюсь у вікно, як ми минаємо лікарню для темношкірих, фруктовий кіоск.

      – Гадаю, я чула, як міс Гіллі говорила щось про те, що її мама зовсім висохла, – вимовляю якомога обережніше. – Жалілася, що та недоїдає.

      Мінні глипає на мене:

      – Вона так сказала, справді? – Від самого імені її очі звузилися. – Що ще сказала міс Гіллі?

      Краще вже викладу все.

      – Думаю, Мінні, вона з тебе очей не спускає. Будь… дуже обережна з нею.

      – Міс Гіллі краще бути обережною зі мною. Що там вона патякає? Я не вмію готувати? Що та стара торба з кістками нічого не їсть, бо я не годую її?

      Мінні піднімається та закидає свою сумочку через плече.

      – Пробач, Мінні, я почала про це тільки тому, щоб ти трималася від неї подалі…

      – Якщо вона колись мені заявить таке, то отримає шматочок Мінні на обід.

      Пирхнувши, Мінні виходить з автобуса.

      Бачу крізь вікно, як вона трюхикає додому. З міс Гіллі не жартують. Боже, певно, треба було змовчати.

      За кілька днів виходжу з автобуса, проходжу квартал до дому міс Ліфолт. А перед ним стоїть старий лісовоз. У ньому двоє темношкірих чоловіків, один п’є каву, а інший просто там і спить. Іду повз них, одразу ж на кухню.

      Цього ранку містер Ралі Ліфолт іще вдома, що буває досить рідко. Коли б він тут не був, має такий вигляд, наче рахує кожну хвилину до повернення на свою бухгалтерську фірму. Навіть у суботу. Але сьогодні він чомусь сердиться.

      – Це мій чортів будинок, і я плачу за все, що тут, трясця, є! – верещить містер Ліфолт.

      Міс Ліфолт поспішає за ним із такою усмішкою, що стає зрозуміло: вона вже й не рада, що зачепила. Я ховаюсь у ванній кімнаті. Минуло вже два дні після тих балачок про вбиральню, і я сподівалася, що все забулося. Містер Ліфолт відчиняє двері, щоби поглянути на вантажівку, і з хряскотом зачиняє їх знову.

      – Я терпів новий одяг, усі ті кляті поїздки до Нового Орлеана з твоїми університетськими подружками, та це СКАЧАТЬ