Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що не так із тим деревом? – я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.

      – Мені не подобаються ці пухнасті квіти. – Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. – Вони ніби волоссячко маленьких діток.

      Мене бісить, коли вона так говорить.

      – Ви знаєтесь на квітах?

      Вона зітхає.

      – Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.

      – Тоді вийдіть надвір, – починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. – Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. – Вийдіть звідси.

      – Ні, – зітхає міс Селія. – Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.

      Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки – найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.

      – Може, вам варто знайти друзів, – пропоную. – У місті є багато жінок вашого віку.

      Вона супиться.

      – Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала, чи можу допомогти з організацією дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.

      Я нічого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неї, й волоссям кольору «Золотого самородка».

      – Тоді пройдіться крамницями. Купіть собі обновки. Поводьтеся так, як поводяться білі жінки, коли в будинку покоївка.

      – Ні, думаю, краще трохи відпочину, – мовить вона, й дві хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньої спальні.

      Гілка мімози стукає у вікно, я підстрибую, обпікаю палець. Замружуюся, щоб заспокоїти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири дні цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину більше.

      – Мамо, дай мені чогось поїсти. Я голодна. – Ось що минулої ночі заявила мені моя наймолодша дівчинка, Кіндра, їй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дітей, і я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво». Усіх, крім однієї.

      – До вечері нічого не отримаєш, – відповіла їй.

      – Чому ти така зла до мене? Я ненавиджу тебе, – заволала вона й вибігла за двері.

      Піднімаю очі до стелі, бо це шок: я ніколи до цього не звикну, навіть маючи чотирьох старших дітей. Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваєшся, ніби отримав ногою в живіт. Але Кіндра… О Боже. Бачу, це не просто етап. Ця дівчинка геть така, як я.

      Стою на кухні міс Селії та міркую про події минулої ночі, про Кіндру та її язик, про Бенні та його астму, про свого чоловіка Лероя, який минулого тижня двічі приходив додому п’яний. Він знає, що це єдине, чого мені не сила терпіти: я десять СКАЧАТЬ