Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я візьму велосипед Шуґар.

      У вівторок, наступного після співбесіди дня, я припаркувала машину трохи нижче від будинку міс Селії, так, що з-за повороту її не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’їздом. Жодні інші машини там не проїжджали.

      – Я тут, міс Селіє. – Того першого ранку я заглянула до її спальні. Вона знаходилася там, сиділа на покривалі з досконалим макіяжем і в такій нічній сорочці, ніби у п’ятничний вечір, хоч був саме вівторок, і, наче Біблію, читала плітки в «Голлівуд Дайджест».

      – Доброго ранку, Мінні! Рада тебе бачити, – говорить вона, а я наїжачуюся, коли біла леді така доброзичлива.

      Роззираюсь у спальні, намагаюсь оцінити масштаби роботи. Там кремовий килим, величезне жовте ліжко з балдахіном, два грубі жовті стільці. Усе охайно, одяг на підлозі не валяється. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стільцеві. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я відчуваю. Щось не так.

      – Коли розпочнемо наш перший кулінарний урок? – запитує вона. – Можемо почати сьогодні?

      – Думаю, за кілька днів, потому, як сходите до крамниці й купите все нам потрібне.

      Якусь секунду вона розмірковує й каже:

      – Мінні, можливо краще, якщо підете ви, бо ви знаєте, що та скільки купити.

      Я дивлюся на неї. Більшість білих жінок любить самостійно ходити скуплятися.

      – Добре, тоді я піду зранку.

      Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим біля дверей до ванної. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумію, що рожевий килимок не пасує до жовтої кімнати.

      – Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?

      Вона опустила очі на журнал на колінах.

      – Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.

      – Кілька – тобто два?

      Вона прикушує нафарбовані губи.

      – Думаю радше… чотири.

      Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.

      – Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.

      Вона зітхає.

      – Добре. Але перед самим Різдвом.

      Я рахую.

      – Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.

      Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:

      – Гаразд.

      Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу – і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали кілька місяців.

      Кожна шухляда розвалюється, у кожному закутку повно брудного одягу та зібганих панчіх. Я знаходжу п’ятнадцять коробок із новими сорочками для містера Джоні (щоб той не здогадався, що вона не вміє прати й прасувати). Нарешті, СКАЧАТЬ