раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зрості було важко щось підібрати.

      – Не переймайся, – сказав я йому. – Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.

      Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.

      «Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», – тішив себе думками.

      Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.

      – Вона мене зрозуміє, – раз у раз повторював я собі, – мусить зрозуміти.

      Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.

      – Який ти в мене дорослий, Женю! – сказала вона, припавши до моїх грудей. – Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!

      – Мамо, не розкисай! – сказав я їй веселим голосом. – Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.

      – Як то?

      – Я вступив до війська, тож буду жити в казармі, – пояснив мамі.

      Літо 2014 року

      Еліна

      Сашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.

      – Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації, – сказав він мені.

      – Чому серед білого дня? – здивувалась я. – Маячити перед сусідами?

      – Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, – пояснив він.

      Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».

      Я прийшла першою, за мною – п’ятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років п’ятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичем – це єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».

      – Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через зв’язкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.

      З’ясувалося, що зв’язковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів СКАЧАТЬ