Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я, як і наказував батя. «Що?» – перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, – сказав герой, – саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброду». «Шо-шо?» – спитав я. «Луцьк, а потім Трохимбрід». «Правильно», – підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед собою. Він глибоко дихав, а його руки дрожали. «Правильно?» – звернувся я до нього. «Заткнися», – відрізав дєд. «А де сидітиме собака?» – запитав герой. «Шо-шо?» – «Де… си… ді… ти… ме… ваш… пес?» – «Не розумію». «Я боюся собак, – сказав він, – у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це дєдові, який усе ще подрімував. «Ніхто у світі не боїться псін», – сказав дєд. «Він каже, що ніхто в усьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», – попередив він. – «Шо зосталося?» – «Оце». – «Шо?» – «Оця-от річ». – «Шо за річ?» – «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». – «Нічо не бачу». «Тут», – сказав герой. «Де?» – «Ну от же», – сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», – хоча насправді я ні чорта не побачив. «І моя мама боїться собак». – «То й шо?» – «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим удіяти». Тепер я в’їхав у ситуацію. «Семмі Дейвіс Младший-Младший повинен їхати з нами на передньому сидінні», – сказав я дєдові. «Та лізьте ж, нарешті, у цю довбану машину! – крикнув дєд, якому вже уривався терпець. – Сучка і єврей поїдуть ззаду, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця й для одного. «Що ж робити?» – спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.

      Книга Повторюваних Снів, 1791

      Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли приземлені якраз провадили свою недільну службу.

      «Найважливіше – пам’ятати», – звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні приземленої синагоги мандрували від одного конгреганта до іншого, змінюючи місце молитви щосуботи).

      «Пам’ятати що?» – перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

      «Це не має значення, – провадив Дідль, – зовсім не має. Головне – взагалі пам’ятати. Це просто акт пам’ятання, процес пам’ятання, визнання нашого минулого… Спогади – то малі молитви до Бога, якщо лише ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Присягаюся, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!.. Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я завсіди все зіпсую».

      «Пам’ять, – підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його й прошепотіла: – Пам’ять».

      «Ага, ось де ми, – продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра СКАЧАТЬ