Тричі продана. Павло Наніїв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зоря…

      – Хай буде ваша воля, якщо це воля Аллаха, – наглядач узяв золото, вклонився низько і, не розгинаючись, позадкував до порога.

      – От шельма! Схопив гроші, навіть оком не моргнувши, – сказав посол тлумачеві, – за п’ять піастрів він спроможний придбати собі пару добрих волів, а то й коней, тому сьогодні ж забуде про грекинь і мовчатиме як риба.

      Западали сутінки. На вікна владно насувалася ніч. Янек запалив ліхтарі в передпокої і в спальні. Тільки в кабінеті господар наказав не світити, а спочатку позачиняти ляди й зашторити вікна, щоб з вулиці не помітили дівчат. Пані Лодзя, дружина Лясопольського, зайшла туди з маленькою свічкою і сіла біля полонянок на канапі. Молода служниця, яка супроводила сюди Лодзю, залишилася мовчки стояти коло порога.

      – Не бійтеся мене, я буду вам за матір, – сказала Лясопольська по-грецьки.

      Почувши рідне слово, дівчата пригорнулися до неї і захлипали. Жінка обійняла їх, приголубила і теж заплакала.

      Увійшов посол, сів поруч у крісло. Дівчата горнулися до Лодзі, шептали вечірню молитву, а він сидів і дивився на них мовчки. Обидві дівчинки напрочуд вродливі. Особливо меншенька, Софія, – тендітна, струнка, з калачиком чорних косичок на голові. Личко свіже, а на ньому великі чорні очі під серпиками чорних брів.

      – Треба їх викупати та підібрати одяг, – сказав посол дружині.

      – Так-так, мій муже. Для цього я по них і прийшла, – відповіла Лодзя і наказала служниці приготувати лазню.

      Коли дівчата, чисті й одягнуті, мов панянки, знову з’явилися перед Лясопольським, їх було не впізнати.

      – Та це ж донна Велатта! Жива Форнаріна! – захоплено вигукнув чоловік, глянувши на Софію. Він довго не міг відірвати від неї погляду, милуючись її красою. Дівчина відчула це і соромливо відвернулася. Тоді Лясопольський перевів погляд на Марію: – А це донна Літта. Ніби великий Рафаель малював свій шедевр із неї.

      Грекині, звісно, не знали польської мови і дивилися на зачудованого пана з якимось подивом і страхом в очах.

      – Мій муже, – сказала Лодзя, – їм потрібен спокій. Нехай ідуть спати. Та і нам треба відпочити перед далекою дорогою.

      Усі розійшлися по своїх покоях, лиш Янекові було не до сну, бо треба ж пакувати посольське збіжжя. Допізна він стягував кошики і скрині мотуззям та сировичним ремінням, перебирав у пам’яті все, що укладено, а що ще треба відшукати, турбувався, щоб не забути нічого такого, що може знадобитися в дорозі.

      А в цей час на Босфорі терлося засмоленим дерев’яним боком об стамбульський причал вітрильне судно «Номікос». Грецькі негоціанти, що йшли на ньому до Хаджибея з оливками та сарацинським пшоном, згодилися взяти з собою і панів Лясопольських.

      16 червня 1778 року пірейський вітрильник з польським дипломатом на борту вийшов зі Стамбульського порту в Чорне море і ліг курсом на Хаджибей.

      Розділ третій

СКАЧАТЬ