Тричі продана. Павло Наніїв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Ні з того ні з сього причинилася з Яном Вітте хвороба. Паморочилося в голові, душило в грудях, нудило. Старий генерал бадьорився, як і раніше, навідувався в солдатські казарми, гримав на підлеглих, видавав накази, намагався братися до будь-яких справ, аби не сидіти вдома, а з настанням вечора впадав у страх, бо ночі для нього стали нестерпними: не міг спати, кашляв, стогнав, його дратував найменший звук.

      Відтоді, як старий занедужав, Софія щодня навідувалася до нього, клопотала по господарству, доглядала, напувала його цілющим зіллям, бо ліки, якими напихав хворого гарнізонний лікар, не допомагали. Вона підносила в срібній чарочці до його посинілих губ каламутний напій. Старий бурчав, відмахувався кволими руками, але настирлива невістка не відступалася.

      – Бр-рр! Гірке! – морщився він. – Та солодкі твої клопоти, доню. Не думав, не гадав, що ти така щира і дбайлива дитина… А де Юзеф?

      – У Лядові інспекцію робить.

      – Лайдак! Розтринькав гроші у Парижі – протринькає й полковницький мундир. Я його в той мундир одягнув, я й витрушу з нього. Повернеться з Лядова, скажи, нехай зайде. Важливу справу до нього маю.

      – Добре, тату. Скажу. Мені так нудно без нього! Довго щось він по тих інспекціях їздить. Уже й очі втомила виглядаючи… Що вам, може, їсти щось чи пити подати?

      – Нічого не треба. Піду спочину трохи, бо ніч знову була наче на биваку. Як той сказав – лежиться, та не спиться.

      Старий важко підвівся з крісла і поплентався з передпокою до свого кабінету, у якому після смерті дружини днював і ночував. Софія, спостерігаючи за його п’яною ходою й невпевненими рухами, подумала: «Тонко пряде старий…» Важке передчуття охопило її. Вона вирішила цього разу заночувати у старого і наказала слугам, щоб негайно розбудили її, якщо батькові погіршає вночі.

      Десь опівночі до Софії постукала покоївка.

      – Ой, пані, вставайте, панові дуже зле…

      У всьому домі знялася метушня, забігала розбуджена челядь, загримала дверима.

      Ян Вітте лежав у своєму кабінеті на підлозі в самій білизні. Навколо нього вже клопотали слуги. З їхньою допомогою Софія підвела старого за плечі, почала торсати. Сухими блідими руками він тримався за груди, хапав посинілими губами повітря, часто і тяжко дихав.

      – Умираю… Юзеку, Зосю… Де ви?

      Щоб полегшити вмирущому дихання, за наказом Софії слуги старанно махали віялами в обличчя, рушниками стирали з лиця холодний піт. Життя невблаганно покидало його кволе тіло.

      – Зосю, це ти? – прошепотів.

      – Я, тату.

      – Оце… От і все… – ледь вимовив він, і його голова важко впала на Софіїні руки.

      – Не вмирайте, тату! Та-ату! – заголосила невістка.

      Мабуть, дійшов до його напівзгаслої свідомості тривожний жіночий крик, бо ворохнувся, заплямкав синіми губами і, напруживши останні сили, прошепотів:

      – Там… Усе там!.. – і вп’явся каламутними очима у куток, де стояла старовинна дубова шафа.

      Ні СКАЧАТЬ