Культурология. Дмитро Донцов

Чтение книги онлайн.

      Навів я ці слова не як жарт. Цей «жарт» драстично характеризує це духовне підложе, з якого виросли наші корифеї «поступу» і «вселюдської справедливості», що свої «традиції» моральних сифілітиків прагнуть прищепити здоровій нації.

      Порівняйте всепрощаючу дурійку Павлика з такими словами князя Ізяслава з XІІ віку: «Аби Бог дав здоровля, а месть буде», і побачите ту духову прірву, яка ділить дві епохи, дві традиції. Люди тої старої епохи надіялися не на «науку», не на «поступ», не на злагіднення звичаїв, не на надоумлення Аттил, чи уморальнення «поганих половців», не на загальнолюдську етику, лише – на власну духову і фізичну силу. Механізм цеї сили в життю не був для них чімсь анормальним, лише власне законом даним життю Богом. Вони твердо вірили та ісповідували (бо це «признаєт умний всякий»), – що «всякеє творениє» «має право боронити своє буття, власність і свободу» та що «на те йому і дані самою природою або Творцем його достатні знаряди або способи», щоб їх удосконалити, щоб стати самому відпорним, а не звертатися до «загальнолюдських етичних засад».

      А Величко пише: «коли ж єсли безсловеснії звірі, будучи в запертю, при всякім довольстві от господ своїх, натуральним правом звикли все те довольство уничтожати, і всяким способом, вожделінної собі ищучи свободи, яритися і устремлятися на їх, господ своїх, то коє диво і кий гріх» – коли подібне зробить в потребі людина? А всім противникам «зоологічного націоналізму» Гітлера чи Муссоліні радимо прочитати слова одного з найбільших людей, якого видала наша земля: «всі народи боронять життя своє і свободу: і звірі, і птахи роблять те саме. На те Бог дав їм зуби і пазурі».

      Є народи-пани і народи-плебеї, або, як їх – цих останніх – зве Шпенглер, фелахи. Шевченко їх означає теж своєю назвою. Плебеїв називає «свинопасами», «гречкосіями», народи панські – «лицарськими синами», «козаками», як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, а на своїй землі; бути суб’єктом життя, не його об’єктом, не глиною в чужих руках, не «сміттям» і «гряззю». Мотивом діяльності цього типу людини була «слава», її здобуття. Мучить її найбільше не економічна «кривда», а відібрання свободи, зганьблення, те, що «у ярмах лицарські сини».

      Цей поділ на «лицарів» і «свинопасів» серед народів, на аристократів, панів і плебеїв не є поділом класовим, соціальним, лише психологічним, типологічним. Кожний народ представляє – в певній хвилині – його провідна верства. Вона може складатися з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів або «селянсько-робітничої» бюрократії, – це все одно. В кожній з них – в різні епохи – може бути втілений тип або один (плебейський), або другий (володарський). Наприклад, напередодні великої революції 1789 p., знуджена пануванням і спрагнена матеріальних утіх, французька феодальна аристократія хилилася вже до феласького типу. Так само козацька аристократія на Україні – виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенок, стає типом СКАЧАТЬ