Культурология. Дмитро Донцов
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Культурология - Дмитро Донцов страница 15

Название: Культурология

Автор: Дмитро Донцов

Издательство: Фолио

Жанр: Документальная литература

Серия:

isbn: 978-966-03-7563-5

isbn:

СКАЧАТЬ націоналізм», те «хижацтво», яке вони викликають як кару небесну, за давніх часів було це ніщо інше, як нормальна постава всякої одиниці, всякої породи у вічній боротьбі за своє місце під сонцем. Ось як дивився на такі речі проповідник великого князя Володимира: він хвалив його, цього справді великого володаря, за те, що «підбив під себе сусідні краї, одні миром, а непокірні мечем…». Як політично-територіальну, так і духовно-релігійну єдність своєї країни зміцнював і виковував він, запроваджуючи християнство, а про це той самий проповідник оповідає: «хто й не з любові хрестився, то з страху перед тим, що велів». А в «Поученні дітям» оповідає Мономах: «тім же путем… пожег землю і повоєвав до Лукомля… На Десні изимахом князя Асадука й Саука, и дружину их избиша… И на ту осень идохом з Черниговци… к Мінську, изимахом город і не оставихом у него ни челядина, ни скотини… Идохом к Білі Вежи, и Бог ни поможе и святая Богородиця, избиша 900 половець, а два мужа толко утекоста». Треба було й собі вовком стати, бо з вовками довкола жилося: «и внидохом на святаго Бориса день из Чернигова, и їхахом сквозі полки половечскії і облизахуся на нас аки волци стояще, и от перевоза и з гор». Правда, «Бог и святий Борис не да им мене в користь, неврежени доидохом Переяславлю», але тому «неврежени», бо знали вовки половецькі, що з ще грубшою звіриною від себе мають діло… Не з скарловатілими нащадками тих наших стародавніх лицарів.

      У ті часи не «толеранція» була законом, а відплата. Князь Володимир казав (1152): «оже буду жив, то любо свою голову сложю, любо себе мщю». Засадою Сірка супроти татарів було «вет за вет». За кривди, заподіяні ординцями Україні, ніс «огнем і мечем» «отмщениє хану і цілому Криму за турбації, зневаги і шкоди». А взявши в полон «тумів», потатарчених українців, наказав, як вертали до Криму, «всіх без жадного пощадения на голову вибити і вирубати», уважаючи, що так було б і для них краще, «нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножатися на наши христіянскіи молодецкіи голови».

      Взагалі в ті часи інакше, аніж в XІX віці вірили в справедливість Божію. Тепер слова «Мне отмщение і аз воздам» толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він зробить – Його річ. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що «аз воздам» – це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то – як наприклад думав Мономах – руками людей, яким «поможе Бог і пресвятая Богородиця». Оповідаючи про катування українців москалями по Полтаві, в Лебедині, автор «Історії Русів» пише: «єжели по словам самого Спасителя… «всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода всього», то «які ж взисканія належаться за кров народу руського, пролитую… до сього дня», до часів Меншикова і Петра. Коли той самий кат його народу, підніжок Петрів, Меншиков, попав в неласку і на заслання, автор «Історії» каже, що це «помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповинна пролитая на Руси», це «изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його». Величко уважає, що коли на Україні з’явився великий муж, що карав СКАЧАТЬ