Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Чтение книги онлайн.

      – А може, це саме його голос ми зараз слухаємо?

      Газета вкривала нас, наче ковдра. На останній сторінці було фото тенісиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнір, проте я так і не міг зрозуміти, сумним він був на цьому фото чи веселим.

      – Тату?

      – Що?

      – Розкажи мені якусь історію.

      – Добре.

      – Тільки цікаву.

      – Тобто не таку, як зазвичай?

      – Так.

      Я підсунувся неймовірно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.

      – І ти мене не перебиватимеш?

      – Я постараюсь.

      – Бо так мені важче розповідати.

      – А ще тому, що це дратує.

      – Так, це дратує.

      Понад усе я любив ці хвилини перед початком розповіді.

      – Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.

      – Що таке округ?

      – Хіба я не просив тебе не перебивати?

      – Я знаю, проте я не зрозумію суті історії, якщо не знатиму, що таке округ.

      – Це район. Або декілька районів.

      – Добре, тоді якщо був Шостий округ, то які інші п’ять?

      – Манхеттен, звісно, Бруклін, Квінс, Стейтен-Айленд і Бронкс.

      – А я був у якихось із цих округів?

      – Ти знову?

      – Я ж просто хочу знати!..

      – Одного разу ми їздили до Бронксу в зоопарк, це було декілька років тому. Пам’ятаєш?

      – Ні.

      – А ще до Брукліну, щоб подивитися на троянди у ботанічному саду.

      – А у Квінсі я був?

      – Не думаю.

      – А у Стейтен-Айленді?

      – Ні.

      – То Шостий округ справді існував?

      – Саме це я й намагався тобі розповісти!

      – Вибач, більше жодних перебивань. Обіцяю.

      Коли тато розповів історію до кінця, ми знову ввімкнули радіо і натрапили на французький говір. Я з насолодою вслухався в голос, бо він нагадував мені про нашу недавню відпустку, яку я понад усе хотів би повернути. Через якийсь час тато запитав мене, чи я сплю. Я сказав «так», бо знав, що тато не піде, поки я не засну, а я ж хотів, щоб він також відпочив перед завтрашнім робочим днем. Він побажав солодких снів, поцілував мене в чоло і пішов до дверей.

      – Тато?

      – Що, друже?

      – Нічого.

      Я почув його голос знову, коли прийшов зі школи наступного дня. Нас відпустили раніше через те, що сталося. Я анітрохи не панікував, бо тато і мама працювали в середмісті, а бабуся ніде не працювала, тож усі, кого я любив, мали бути у безпеці.

      Я знав, що повернувся додому рівно о 10:22, бо часто зиркав на годинник. У квартирі було порожньо та тихо. Дорогою до кухні я ще встиг винайти тумблер на вхідні двері, який заводив би величезне колесо зі спицями у вітальні, а воно зачіпало б металеві зубці на стелі – і виходила б дуже гарна мелодія, на СКАЧАТЬ