Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Чтение книги онлайн.

      – Ти не хочеш зі мною розмовляти, так?

      Я витяг із рюкзака свій зошит, побачив, що там залишилось лише два чистих аркуші, і написав на одному із них:

      – Я не розмовляю. Мені шкода.

      Вона поглянула на мої слова, потім на мене, потім знову на зошит, а тоді затулила обличчя руками і заплакала. Сльози стікали крізь її пальці, ставали маленькими струмками, вона все плакала і плакала, а поблизу не було серветок, тож я вирвав із зошита аркуш зі словами «Я не розмовляю. Мені шкода» і почав витирати ним її сльози. Моє пояснення, що було водночас і моїм вибаченням, стікало по її обличчю разом із тушшю, а тоді вона взяла ручку і написала на наступній, останній сторінці мого зошита:

      Я погортав зошит і знайшов слова «Ха-ха-ха». Тоді вона перегорнула назад до свого речення «Будь ласка, одружися зі мною». Тоді я перегорнув до фрази «Вибачте, я не маю дрібніших грошей», на що вона знову повернулася до слів «Будь ласка, одружися зі мною». Я погортав зошит і знайшов «Я не знаю напевно, але вже пізно». Вона перегорнула на останню сторінку, де було написано «Будь ласка, одружися зі мною», і затрималася пальцем на словах «Будь ласка», ніби хотіла втримати сторінку, чи покласти край нашій розмові, чи наголосити на тому, що вона справді хотіла сказати. Я подумав про своє життя, свої приниження, маленькі збіги, тінь від будильника на столику біля ліжка… Я подумав про свої маленькі перемоги і про всі ті руїни, які мені довелось побачити за своє життя. Я купався у норкових шубах на ліжку своїх батьків, поки вони приймали гостей унизу; я втратив єдину людину, із якою міг би розділити своє життя, я залишив позаду тисячі тон мармуру, з якого я міг би звільнити нові скульптури. Я міг би звільнити самого себе із того мармуру. Я відчував радість, проте її було так мало, хіба її взагалі може бути вдосталь? Кінець стражданням не виправдовує самих страждань, та й не буває кінця стражданням. Що зі мною, який же я дурень, який я нерозумний і обмежений, який нікчемний, вимучений та жалюгідний, який я безпомічний! Навіть мої улюбленці не знають своїх імен, що ж я тоді за людина? Я підняв її палець, як голку грамофона, і погортав зошит, сторінку за сторінкою:

      Гуголплекс

      Браслет, який мама одягла на татові похорони, я зробив для неї, перетворивши татові повідомлення на азбуку Морзе. Я використав небесно-блакитні намистини для тиші, каштановий бісер – для пауз між буквами, фіолетові намистини – для пауз між словами, короткі та довгі ділянки нитки між намистинами – для позначення коротких та довгих гудків, які, здається, називаються сигналами. Тато точно знав би, як вони називаються. Я витратив на нього цілих дев’ять годин і спочатку збирався подарувати його Сонні – безхатьку, якого я часто бачу біля входу до «Французького альянсу»,[11] бо не можу спокійно на нього дивитися, або Лінді, охайній старенькій жіночці, яка безкоштовно проводить екскурсії по Музею природничої історії, щоб стати особливим у її очах, або комусь в інвалідному візку. А натомість я віддав його мамі. Вона сказала, що це СКАЧАТЬ