Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.

      – Е ні, цей номер у неї не пройде! З солдатами це вважається патріотичним учинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.

      Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, у руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.

      – Яку? – запитала дівчина.

      Гребер показав на золотисту. Вона кивнула й причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.

      Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.

      У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.

      – Фрау Лізер тебе бачила? – запитав Гребер.

      – Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.

      – Совість мучить лише нещирих людей.

      – Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…

      – Ні, – перебив Гребер. – Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати. Був час, коли ми надто багато думали і самі себе залякували. Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…