Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник) - Еріх Марія Ремарк страница 54
Название: Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник)
Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-14-9578-3, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9575-2, 978-966-14-9579-0, 978-966-14-9577-6
isbn:
– Коли я прокидаюся, це мені зовсім не однаково, ви, хитруни, – роздратовано заявив Фельдман і знову ліг.
Ройтер повернувся до Гребера.
– А ти? Де ти збираєшся відвести сьогодні свою безсмертну душу?
– Скажи, де можна добряче повечеряти?
– Самому?
– Ні.
– Тоді в ресторані «Германія». Це єдине місце. Щоправда, тебе туди можуть не пустити. Принаймні, в твоєму фронтовому одязі. Це готель для офіцерів. І ресторан також. Хіба що кельнер проникнеться повагою до твого іконостаса.
Гребер оглянув себе. Його мундир був поношений, місцями полатаний.
– Позичиш мені свій мундир? – спитав він.
– Будь ласка. Тільки ти на пуд легший від мене. Досить буде тобі лише з’явитися на порозі, як тебе викинуть геть. Але я можу роздобути першокласний унтер-офіцерський парадний мундир твого розміру, штани також. Одягнеш зверху свою шинель, і в казармі ніхто нічого не помітить. До речі, чому ти до цього часу рядовий? Ти вже давно мав би бути лейтенантом.
– Я колись уже був унтер-офіцером. Потім набив пику одному лейтенантові й мене розжалували. Слава Богу, що не послали в штрафну роту. Але про підвищення тепер годі й думати.
– Гаразд. Отже, ти навіть маєш моральне право на унтер-офіцерську уніформу. Якщо підеш у «Германію» з дамою, замовляй вино «Йоганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Воно й мертвих підіймає з могили.
– Гаразд. Мені це потрібно.
Упав туман. Гребер стояв на мосту, перекинутому через річку. У воді бовталися всілякі уламки, чорні хвилі перекочувалися через колоди, домашні речі й ліниво пливли далі. З білої імли виступав чорний силует школи. Якусь мить Гребер придивлявся до нього, потім пішов через міст назад і вузенькою вуличкою дістався до шкільного двору. Величезні металеві ворота, мокрі від туману, стояли навстіж. Він зайшов у них. Шкільний двір був порожній. Кругом жодної душі, було вже надто пізно. Він поминув двір і вийшов на берег річки. Стовбури каштанів у тумані здавалися такими чорними, ніби були з вугілля. Попід ними стояли мокрі лавки. Гребер пригадав, що часто сидів тут. Нічого з того, про що він тут мріяв, не збулося. Прямо зі школи він пішов на війну.
Якийсь час він дивився на річку. Хвилі прибили до берега розламане ліжко. На ньому, неначе величезні губки, лежали намоклі подушки. Гребер промерз. Він вернувся назад і зупинився перед приміщенням школи. Потім ступив до дверей. Вони були незамкнені. Він відчинив їх і нерішуче зайшов усередину. У коридорі став і озирнувся довкола. Відчув такий знайомий з дитинства запах шкільного приміщення, побачив напівтемні сходи й пофарбовані темною фарбою двері, що вели до актового та ще одного, меншого, залів. Усе це не викликало в нього ніяких почуттів. Ні презирства, ні іронії. Згадав Вельмана. «Не треба повертатися назад», – казав той. І мав рацію. Гребер не відчував нічого, крім порожнечі. Увесь досвід, який він набув після школи, заперечував те, чого його тут учили. Не залишилося нічого. Це було цілковите банкрутство.
Гребер СКАЧАТЬ