Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.

      – Ну як? – спитав він.

      – Як у готелі.

      Він ліг поруч.

      – Ти не жалкуєш за квартирою? – спитав по хвилі.

      – Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

      – Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?

      – Не знаю, – пробурмотіла Елізабет у нього на плечі. – Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.

      Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це – притулок, ліжко, жінка та спокійна ніч.

21

      Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри. Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо – воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.

      Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.

      – Тут хтось є? – пролунало запитання. Це був Польман.

      Гребер випростався.

      – Це я, пане Польман. Ернст Гребер.

      – Гребер? Що сталося?

      – Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.

      – Кого?

      – Мою дружину й мене. Кілька днів тому я одружився.

      – Звичайно, звичайно. – Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. – Ви мене бачили, коли я прийшов?

      Гребер на мить завагався з відповіддю.

      – Так, – сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу – ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. – Так, – повторив Гребер. – І ви можете на мене покластися.

      Польман потер рукою чоло.

      – Авжеж, звичайно, – нерішуче промовив він. – Ви бачили, що я був не сам?

      – Так.

      Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.

      – Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу ходімо звідси.

      Вони завернули за ріг будинку.

      – Усе гаразд, – кинув Польман у темряву.

      З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері та впустив Гребера й незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.

      – Де ваша дружина? – запитав він у Гребера.

      – Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.

      Польман стояв, не запалюючи світла.

      – Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.

      – Я СКАЧАТЬ