Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ горить письмовий стіл, – прошепотіла Елізабет. – Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.

      – Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?

      – Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.

      – На вулиці або в парку. – Гребер поглянув на небо. – Від дощу в мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?

      – Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.

      Гребер надів ранець і закинув на плече клунок із білизною. Елізабет узяла валізи.

      – Дай їх мені, – сказав він. – Я звик носити важке.

      Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом провалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася: одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.

      Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.

      – Тепер можна йти, – мовила Елізабет.

      Гребер подивився на вікно.

      – Це були гарні дні, – проказав він.

      – Найкращі. Ходімо.

      Обличчя Елізабет було червоне од відблисків вогню. Вони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділи мовчки й пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана.

      – Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, – сказала Елізабет.

      Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.

      – Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, – повідомив Гребер. – У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу.

      Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.

      Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.

      – Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.

      – Можливо, він тут уже не живе.

      – Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… – Гребер іще раз підійшов до дверей. – Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?

      – Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?

      Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.

      – Тут є трохи стелі, – сказав він. – Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий – шинеллю.

      Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.

      – Це вхід. Шинель повісимо з другого боку й матимемо такий собі намет. СКАЧАТЬ