Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?

      Старий якийсь час мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.

      – Погляньте сюди, – мовив він. – Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі – Німеччина. Її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.

      – Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.

      – Шмат – так. Завоювали, але не переконали.

      – Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.

      – Ми не перемогли.

      – Це не доказ.

      – Ні, доказ, – заперечив Польман. – І дуже переконливий.

      Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.

      – Світ, – сказав він, – світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі на нашій планеті. Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. – Він відсунув глобус убік. – Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.

      – Так. А нацизм із кількох безробітних фанатиків в одній із мюнхенських пивниць.

      Польман засміявся.

      – Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами й судорогами. Ми були надто зарозумілі й гадали, що наше криваве минуле – вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас тієї ж миті наздоганяє. – Польман узяв свого капелюха. – Мені пора.

      – Ось ваша книжка про Швейцарію, – мовив Гребер. – Її трохи примочив дощ. Я її загубив, але потім знову розшукав і врятував.

      – Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.

      – Ні, треба, – відказав Гребер. – Що ж тоді рятувати?

      – Віру. Мрії повернуться знов.

      – Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.

      – Який ви ще молодий, – сказав Польман. – Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. – Він одягнув пальто. – Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.

      – Я теж, – додав Гребер.