папу, що коли той хоче об'єднати Флоренцію, йому слід викликати до себе дванадцять перших громадян її, оскільки як тільки забракне поживи для всього цього зла, його неважко буде і геть-то зжити. Римський першосвященик послухався цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, скорилися його розпорядженню. Тільки-но вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив банітів, що головних правителів у місті немає і пора вже їм повертатися. Тоді баніти, об'єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через ще недобудовані мури в місто і добралися до площі Сан Джованні. Гідне уваги, що ті, хто допіру змагався за повернення вигнанців, коли ті, беззбройні, просилися слізно на батьківщину, нині повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлися і хочуть пробитися силоміць у місто. Бо громадянам міста загальне благо стало дорожче за їхні особисті інтереси, і вони, злучившись до гурту, відкинули прибульців назад. Прибульцям не пощастило доскочити свого, оскільки частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не схотіли чекати на месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьома сотнями комонників. Бо вони думали, що візьмуть гору не стільки міццю, скільки навальністю. В таких заповзяттях буває, що від проволоки втрачаєш слушну нагоду, а від стрімкості не встигаєш зібратися з силою. Після втечі ворохобників Флоренція знову вернулася до колишніх чвар. Щоб забрати владу в дому Кавальканті, народ силоміць відбив у них родове володіння – замок Стінке, розташований у Валь-ді-Греве. Оскільки всі, кого захоплено в цьому замкові, стали в'язнями побудованої недавно темниці, цій новій споруді дали назву замку, звідки їх попривозили, і ця назва Стінке дійшла до наших днів (1307). Потім перші особи республіки відновили народні загони і видали цим загонам, які раніше носили цехові корогви, нові значки. Ватажки цих загонів почали називатися хорунжими – гонфалоньєрами компаній та колегами синьйорів, їм належало підсобляти Синьйорії у разі якогось заколоту оружно, а мирного часу порадою. Двом колишнім ректорам додано ще й екзекутора, який разом з хорунжими мав тримати в руках зухвалих грандів. Тоді ж таки помер папа, і месер Корсо вкупі з іншими громадянами повернулися до Рима, і життя точилося б тихо-мирно, якби бунтівничий дух месера Корсо не викликав у місті нового бешкету. Прагнучи слави, він завжди висловлював думки, протилежні тим, які поділяли зверхники, і щоб завоювати симпатію людності, ставав на той бік, куди схилявся люд. Тим-то він завжди виходив в отамани, коли виникали розбіжності чи затівалися нові виступи, і до нього зверталися всі, хто бажав домогтися чогось незвичайного. Через це він зробився ненависним багатьом з найшанованіших городян, і зненавида ця загострилася так, що в партії чорних почався розлам, бо месера Корсо підтримувала міць і авторитет приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Але його особа була оточена сяйвом такої могуті, що всі його боялися. І от щоб позбавити його народної любові, ужито найпідступнішого для цього способу:
СКАЧАТЬ
