Мер сидить на смерті. Андрій Процайло

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ такі можливості Хаосом передбачені. Побачимо… А Безрукого після звільнення ката Домовина зненавидів не на жарт… Більше за пекельний промінь сонця!

      І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запанує на землі, двоє земних людців ідуть в історичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам ці дива відкриє, людоньки?.. Ви думаєте, що Бог вам дав очі, щоб бачити?.. Дзуськи! Очі маєте для того, щоб бути сліпими! Вони не відкривають, вони закривають від вас світ! Бо що можна вгледіти через дві цяточки, що безперервно бігають по ліліпутській орбіті, ще й, як хмарами, затьмарюються кліпанням? Що?

      Домовина бачив, як крісло оживає… Як з’являється його дух, наповнюючи дикою енергією тіло дракона. Як запалюються очі чудовиська і горять запеклою кров’ю. Дракон вигинається, наче хоче проковтнути свого хвоста… І враз випрямляється у своїй страхітливій величі! Б’є себе в груди і рикає на весь світ. Дракон знає, чому сьогодні ожив. Шукає кривавими очима Домовину. Крилами наказує привидові підійти… І хоча Домовина за свої віковічні поневіряння надивився всього, йому стає страшно…

      Годинник на ратуші почав вибивати північ. З першим його бамканням дракона затрусило. Він умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду і махала косою. А дракон знову почав ставати кріслом. Годинник бив далі, наче вгачував гвіздки в домовину. Смерть всілася на крісло. Посовалася своїм кістлявим задом, ніби намагалася вмоститися зручніше. А коли годинник на ратуші востаннє бамкнув і затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на місці, де щойно совалася смерть, текст. Його очі миттю його зафіксували. Володів головний привид Львова такою картою пам’яті, що людям навіть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземлені, навіть не володіють сном. А саме він і є справжнім життям.

      Головний привид задоволено прицмокнув – перший крок зроблено. Потім ще один маленький крок, іще… І буде ціла стежка. А вже нею він добереться і до душі Львова. Був у цьому переконаний на всі сто…

      Тепер можна потішитися з мера і вченого. Вони стояли посеред музею розчаровані, дивилися на мертве крісло дракона і мовчали. Мчали, щоб побачити сенсацію, а вгледіли мертву тишу… Може, їхні душі і бачили дракона, але вони не мали куди передати інформацію. Бо людські голови давно позабивані всіляким мотлохом і до нового зачинені. Вони перемелювали те, що їм оптом завантажили ще змалечку, коли перестали вірити в дива… Що поробиш, нещасні ці люди… Вони не можуть збагнути, що їхня черепна коробочка маленька, як макове зерня. Що тих мізків – жменька, і то вони зморщені, щоб триматися купки, аби людина хоч трошки могла мислити. Інакше пропаде… Щоб до тієї черепної коробочки потрапило щось нове – треба вивільнити місце… А люди не бажають вивільнити місце. Вони скупі. Вони не ладні позбутися мотлоху. Сподіваються, що колись та й знадобиться. Тримають на чорний день. Тому їхній мозок – це смітник, який не чистять. Сміття там лише пресують. До самої смерті. Єдину чистку роблять тільки хробаки. Коли чистка вже нікому СКАЧАТЬ