Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про те, як завмирають і бухають хлопчачі серця при одному її наближенні, верталася з похорону свого наставника і друга. Коли вже підходила до хати, раптом згадала, що давно не навідувалася до своїх джмелів. Дивно, їй чогось минулого літа не хотілося цього робити. Тилько всміхнулася, згадавши, як її називали сестрою джмелів. Навідається завтра. А може, й меду попробує.

      Думати про мед було гріх, ідучи з похорону. І Соломійка стала думати про отця Андронія. Про його притчі й дивну прив’язаність до неї. Єдиний раз сварив батюшка, як сказала, що школу покинула.

      – Нащо мині школа, отче? – сказала Соломійка. – Тато кажуть: то не мужицьке діло – вчитися.

      – Ніколи не кажи чужими словами, – мовив отець Андроній. – Ніколи не кажи, чуєш, дитино?

      – Али ж ви-те, отче, у церкві тоже мовите чужими…

      – То не чужі слова, а Божі, – отець Андроній замислився. – Вчитель, звісно, не вельми сердечна людина, я тоє казав йому. Али іноді й потерпіти треба.

      – Отче, я не хочу більше вчитися, – сказала твердо Соломійка.

      Згадалося… Завтра до матушки навідається… І до джмелів…

      «Та ж надворі пізня осінь, – подумала Соломійка. – Пізня осінь, і джмелі сплять. Я геть все переплутала, як стара баба».

      Та їй було не сумно од такої плутанини. Сумно, що не стало отця Андронія. За нею ішли тато й мама, а трохи далі – дядько Степан і його жінка, котру в селі називали Вітькою Євсійською. У них вже було двійко дітей – хлопчик і дівчинка, а теперка добре видно, що тітка Вітька зновика груба.

      «Нащо ж вона на похорон в такім положенії ходила?» – подумала Соломійка.

      Вона стишила ходу, і коли тато з мамою порівнялися, спитала:

      – Отець Андроній у рай потрапить?

      – Теє один Господь відає, – сказала Соломія-старша. – Добрий був батюшка, хоч трохи й чужей. Али тибе, видно, крепко любив, геньби онучку свою.

      «Мене всі люблять, – подумала Соломійка. – Хіба кроме Руфини».

      Розділ ІІІ

      Фройляйн Саломея

      1

      Восени сорокового року старшого Соломійчиного брата Тараса забрали до Червоної армії. За два тижні до того разом ще з кількома загорєнськими хлопцями його викликали в район – волость по-колишньому, по-царськи, по-польськи – ґміна, а може, й повіт ци повят. Та типерка, як совєти прийшли, все було по-новому, по-інакшому, іноді й не розбереш, що до чого. Поліщуки придивлялися, принюхувалися, як у селі казали, до нової влади, котру минулої осені вітали при в’їзді до Загорєн аркою, уквітчаною червоними і жовто-блакитними прапорами, флагами по-їхньому. Али через рік про жовто-блакитний колір і згадувати ни мона було, казали, вражеський, буржуазний, ци ще якийсь, теї совєти напридумували слів, що язик поламається. Найпростіше з тих слів хіба пойнятне – куперація, гамазин, то й колись було. Тико тепер у тій куперації на полицях вітер босий гуляє, коли гас, сіль чи сірники привозять – велике свєто. Та без сірників обійтися мона, є кресало, трут, хіба то звикати, а от без солі… Про матерію й не СКАЧАТЬ