Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він раптом побачив, як вони йдуть удвох польовою дорогою, а над ними летить густий джмелиний рій. Ось уже він, той рій, закриває сонце і обрій. Але дивна річ, якоїсь миті отець Андроній відчуває себе великим волохатим джмелем, що летить з іншими джмелями над маленькою, схожою на янгола дівчинкою. Він хоче помолитися, аби Господь знову перетворив його у людину, тим більше, що завтра належить правити службу Божу, до того ж, маківки і мед освячувати, бо ж першого Спаса ще й медовим називають, а там же й до яблучного та горіхового Спасів, та до Успіння святого рукою подати… Уста отця Андронія шепочуть молитву, та вона чомусь звертається не до Владики Небесного, як належало б, а до Великого Божого Джмеля…

      Тимчасом Соломія-старша, на щоках якої замерзають під гарячим серпневим сонцем густі пекучі сльози, добирається туди, куди її саму мимохіть приносять ноги – до постарілої за цеї літа Насті Луцихи. Вагається, та все ж заходить. Баба суче неслухняними пальцями нитку. Каже, що мала мішка для бульби зашити. «Ой, рученьки мої», – бідкається баба. Соломія помагає, за мовою про те, про се ніяк не одважується підібратися до того, за цим прийшла. А прийшла просити ліків для Степана. Як не ліків, то розради якоїсь. Хоч хто вона Степанові? Хто вона цему світові, де в неї є чоловік і діти, як і належить, але є й людина, котрій вона не те, що не віддала свого серця, належного йому, а хоча б на день не позичила.

      Вони сиділи й розмовляли, добували й просівали слова, солоні, солодкі, в’їдливі й приперчені, про те, про се, баба, видно було, рада, що є до кого озватися, з ким поговорити. І раптом спитала:

      – А Стипан все хорує?

      – Стипан?

      На лице Соломії хтось вилив цілеє відро червоної фарби. «Авжеж, – сказала баба, – Знаєш-бо, про якого Стипана питаю». Соломія тихесенько: «Він-бо не просив якихось ліків? Нє? То полікуйте, тітонько». І несподівано опустилася перед Луцихою на коліна. Баба поклала їй на голову руку й ще несподіваніше заплакала. І сказала: «Помниш, я ото у войну, як у Расєю вивозили, тож їздила, ага, разом з панами. І тре’ було тамечки остатися, бо мині покійний чоловік, з яким одну ніченьку тико й провела, сниться. Мовбито обоє молоді, кудись їдемо, а куди? В темноті все йдемо, Соломочко, між нами тепер границя, я би й до совєтів пуйшла, абись могилку єго побачити».

      Соломія поглянула убік, побачила перекособочене вікно, за ним гілку, що колихалася на вітрові.

      – Порятую я Стьопку твого, – сказала баба. – Нищастя з тими дівками, що самі не знати чого хочуть. А з замужніми – нищасниця ще більша.

      – Любові, тітонько, – одказала Соломія. – Любові хочемо.

      – Кажеш, любові? А хіба в тебе чоловіка нима? Хіба він тобі злецько щось робить, га?

      – Ой, тітонько…

      – Думати тре’ було… Тоді, як заміжжя свербіло…

      – Ой, тітонько…

      Така розмова вийшла.

      4

      Стривожена довгою відсутністю батюшки, матушка Єфросинія вийшла з хатини подивитися, де ж він дівся. Картина, яку побачила, здивувала й стривожила її. Бо ж панотець сидів на сходинках, що вели до храму, схиливши голову, СКАЧАТЬ