Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

      Ричард неспокійно озирнувся.

      – Він тут? – спитав він. – Мій батько?

      Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?

      Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.

      – Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.

      – О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.

      – Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.

      – Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.

      Ричардове обличчя зблідло.

      – Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.

      – Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.

      Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:

      – Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…

      Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив. Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!

      Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.

      «Я маю наздогнати її!» – думав я.

      – Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

      «Ти маєш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.

      «Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»

      Моя присутність втрачає сенс

      Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.

      Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.

      Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.

      Джинджер лежала біля ніг Енн. Коли я увійшов до вітальні, вона різко підняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрі, який сидів на дивані поруч із Ричардом, обернувся й глянув на мене.

      – Він тут, – сказав він.

      Енн і Ричард машинально глянули в мій бік, але я знав, що вони мене не бачать.

      – Він виглядає так само? – схвильовано спитав Ричард.

      – Так само, як і на цвинтарі, – відповів Перрі. СКАЧАТЬ