Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

      – О, вража сила! – кричали робітники, і кожен мав за честь потрусити чорним від сажі кулаком у бік облуплених, пофарбованих іще до Першої світової в червоний колір, а тепер якихось іржавих вагонів. – Але ж розвелось тієї пакості на землі робоче-селянській, – додавали й уже брались гомоніти між собою, бо ж їхній потяг ліниво віддалявся від політичних. Обговорювали перевиконаний план, обговорювали і свої проблеми, без яких нікуди навіть у такій щасливій країні, як есересер. Кожен робітник із отих, що трусили кулаками, вимагаючи покарання ворогам, був упевнений, що проблеми ті – од тих упирів, що сидять оце у телячих вагонах. І кожен плекав надію, що ось, може, ще з десяток таких спецешелонів пройде тореним маршрутом і все, спиняться. Вийде весь ліміт ворогів, перевезуть усіх до останнього кудись на схід. Дехто, може, й думав, що їх, оцих ворожих синів, там, на сході відразу скидають до якого яру й забувають, що були такі шкідники. Одиниці розуміли: вороги, коли дістануться до пункту призначення, нічим не відрізнятимуться від них, радянських чесних трударів. Так само працюватимуть за мізерну винагороду у вигляді окрайця хліба і якоїсь мутної баланди, так само житимуть у нашвидкуруч зведених, мало придатних для життя будиночках, будуть так само безправні й залежні від нещадної державної машини.

      З Харкова потяг довго торохкотів, не спиняючись, вихляв степом, розганявся і пригальмовував. Вже й помінялись ландшафти, які по черзі споглядали мешканці теплушки. Арештовані мали неписане правило, вірніше це правило до політичних довели кримінальні злочинці, котрих разом із ворогами транспортували в місця відбуття покарання. Урки встановили чергу, згідно з якою люди могли стати біля відчиненого віконця й бодай трохи подихати холодним весняним повітрям.

      Що далі потяг рухався на схід, то швидше від того потяга тікала весна. Де-не-де лежав іще цілими купами сніг, хоча вже просвічувались купини й відлискували сонячними зайчиками. Відносно сонячний день змінявся похмурим, похмурий – дощовим, дощовий – знову сонячним, а той – відразу сніжним. Завівав вітер, било градом по даху вагона, заносило тим вітром мокву всередину просякнутого потом і випорожненнями приміщення. Люди лежали на зроблених як-небудь триповерхових нарах, а хто й під нарами, просто на підлозі. Найкращі місця займали урки. Найгірші – ті, хто не зміг за себе постояти, хто відразу, як потрапив у цю тюрму на колесах, зламався, зігнувся, підставив спину для батога, запобігливо дивився в очі уркам, бажаючи відгадати, чого хочуть у цей момент. На півсотні політичних кримінальних було лиш четверо. Бандити, покладаючись на каторжанський досвід, розуміли, кого можна з ноги заганяти під нари, а з ким треба бути обережним. Серед тих чотирьох був головний. Звали його Тимофій. Ні прізвища, ні по батькові Тимофій не мав. Принаймні, нікому їх не відкривав. Навіть коли на станціях робили переклички, Тимофія так і називали. І він жодного разу не відгукнувся. Охоронцю доводилось СКАЧАТЬ