Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Незважаючи на різницю у віці – не на користь політичного, кримінальний отримав таких духопеликів, що три дні зойкав на своїх середніх нарах. Не рятували побитого навіть кілька куфайок, знятих зі слабких політичних і підкладених під боки. Юрій Покос пройшов довгу школу виживання, карбував свою вправність у війнах і просто так не давався до рук. З того випадку до нього ліпились люди, шукали захисту. Але з усіх найближчими в душевному плані стали ті четверо – професор, інженер, тенор і герой. Їх так і називали між собою як зеки, так і інші арештанти. А до Юрія причепилось прізвисько «письменник».

      – Та я не так щоб знаний письменник, – виправдовувався.

      Але всяк раз, як випадала нагода, щось таки писав на невеличких клаптиках паперу, прикладаючи їх до коліна. Цидулки ховав, щоб при обшуку ніхто не знайшов. Що вже писав – не розказував навіть тим чотирьом друзям, з якими звело нещастя.

      Селище з пестливою назвою Долинка, де розташовувався адміністративно-господарчий центр Карагандинського виправного табору, зустріло бранців отим буревієм, що має ліричну назву і про який складено романтичну легенду.

      Пробиваючись крізь стіну з крижаного дощу, піску й вітру, Покос тримав міцно стисненими кулаки й так зціплював зуби, що терпли щелепи. Він ніби боровся не так з буревієм, як зі своїми думками, які роїлись у голові. Ті думки – про минуле, і жодної – про майбутнє. Яке майбутнє у п’ятдесят сім років та ще й з огляду на місце, в яке потрапив. «Отак, де лишень не був, де тільки не жив, ким лиш не працював», – мізкував, шаркаючи набряклими ногами. Хотів був ще щось подумати, але той загальний шарк ніби відрізав думку. «Кар-лаг, кар-лаг, кар-лаг», – відлунювалось одне слово в такт із загальним кроком невеличкої колони. Тоді він познайомився з молодшим лейтенантом, і після того знайомства його завели до загальної камери закривавленого. У камері вже очікували інші українці, з якими звела доля. Вони в один рух стріпнулись, побачивши, що письменника піддавали тортурам. А йому ніби й діла до того немає, замість лягти та відпочити почав шукати щось у черевиках. Знімав то один, то інший і мало не плакав.

      – Ви це шукаєте? – запитав інженер Прилука й подав письменнику щось маленьке, схоже на значок.

      Покос подякував поглядом і затис у кулаку знайдену річ.

      Знімав закривавлену сорочку, прав у кутку в застояній, не придатній до пиття воді.

      – Боже, це що вони, вас різали? – запитав переляканий Ілля Савич, побачивши два шрами, що хрестом пересікали живіт письменника.

      – Та ні, – заспокоїв той, – це давні рани. Застарілі. Хіба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.

      – Звикайте, шановний, тут і здоровий шлунок заболить, що вже казати – оперований.

      Рішення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за п’ять років до того, як у ньому опинився Юрій Покос, уродженець села Красногірка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, та інші, що вимушено мандрували у далеку СКАЧАТЬ