Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ буран, що прийшов мало не посеред весни, їхав з іншими законниками до жіночої зони… аби погратись у потяг. У потяг – чух-чух. Щось вловлює у цьому «чух-чух» заклопотаний енкаведівець, напружує лоба, згадує. «Ага, – каже його внутрішнє Я, – такий віршик тобі розповідала мама, коли ти був малюком. Щось про потяг і про те, що він, той потяг, каже “чух-чух”». Він лягав у білу постіль, заплющував очі, і неслись перед ним цілі товпища в’язнів, худих, виснажених людей, яких він розподіляв, як худобу на фермі, – кого в яку загорожу, а кого на бійню. Сон загрібав працівника важкою лапою, і вже снилась йому мама, яка пестить і весело розповідає казочку.

      Нещадно биті на допитах, по-звірячому катовані в тюрмах, повсякчас принижувані під час довгого виснажливого етапу людські створіння, яких, мов отару, приганяли до КАРЛАГу, були не лише робітниками чи селянами або службовцями чи священнослужителями. Серед них були і вершки суспільства, хоча тепер це в минулому.

      – Як не вершки, то принаймні сир, а ніяк не сироватка, якщо зрівнювати ступінь людської освіченості з відстояним коров’ячим молоком, – філософствував котрийсь із засланців. – А чому б і не зрівняти? – питав він у товаришів по нещастю.

      – Ви згадайте, шановний Іллє Савичу, як ми сюди приїхали, ким ви себе почували, а тоді вже про вершки кажіть, – озвався інший в’язень.

      Разом із іншими згадував і Юрій Покос, як три місяці тому прибув до табору. Віяло й мело, збивало з ніг.

      2

      У першому ряду біля вагону – скуластий велет, обмотаний по самі брови, як старчиха, пуховою хусткою. Це, як потім дізналися інші, відомий інженер, світило радянського промислового будівництва, про нього ще на початку двадцятих рясно писали в газетах. Він з осяйною посмішкою та непідробним завзяттям зводив у індустріальних містах заводи, які потім випускали у боже небо цілі океани сірого їдучого диму й кіптяви та цим неабияк звеселяли нову совіцьку генерацію. Хіба думав він тоді, як відплатить за трудові звитяги держава-монстр, яку сам він і такі, як він, виростили, виплекали, звели на ноги? Ні! Не думав. Працював, та й годі. Йому, романтику-трударю, не потрібні були нагороди. Не задля орденів чи премій він працював. Задля світлої ідеї. Інженер мріяв переселити усіх українців з мазаних хат у бетонні багатоповерхівки. У цьому бачив своє призначення, цим жив. Він щодня сам себе нагороджував тим, що мав можливість займатись улюбленою справою. Йому не потрібні були навіть гроші, і якби не дружина, то інженер і не ходив би до каси за зарплатнею. Але ж дружині потрібно було облаштовувати побут, і вона нагадувала інженеру про таку дрібноту, як гроші. Інколи інженеру навіть здавалося, що подруга, з якою не вінчався, як колись було заведено, а розписався у обласному відділі реєстрації, живе з ним лише заради тих шелепких папірців, за які можна купити якісь побутові блага. Як він помилявся, інженер зрозуміє згодом, коли його заарештують за сміховинними звинуваченнями і СКАЧАТЬ