Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ люди. Думав собі: «Буде мені усе чисто докладати, хто чим живе. Примусити його легко буде». Але, як виявилось згодом, нічого легкого у вербовці Покоса не було. Відмови лиш іще більше запалювали Кашкєзіна, і він вважав справою честі переламати упертюха. «А взяти б та бойовим пальнути», – думав у часи найсильнішого гніву. Гатив бойовим, але в кількох сантиметрах від голови. Куля вищерблювала невеличку дірочку на бетонній плиті, і це заспокоювало енкаведівця, але ні на крок не посувало його задумку до втілення. Доводилося шукати інших в’язнів, менш принципових.

      – Не таких дурних, – казав, спльовуючи, і мняв відстовбурчене вухо – мав таку звичку.

      Ось такі правила існували в неокласичній будівлі з колонами, у споруді, куди щоранку бігли на роботу чоловіки й жінки. У тих чоловіків та жінок підростали діти, про них непокоїлися старі батьки, їм писали далекі й близькі родичі, їх навідували друзі й знайомі. Та ніхто з цих людей не міг гарантувати, що між ними не причаївся страшний ворог усього совіцького. Що цей ворог не сьогодні-завтра буде розсекречений і, вповні вірогідно, потягне у табори чи й до розстрільної стінки і цих чоловіків, жінок, дітей, що встигнуть до того часу підрости, немічних старих, добрих знайомих, колишніх друзів.

      – Від цих думок можна збожеволіти, – зверталась, бувало, завідувачка культурно-виховним відділом до темного квадратика вікна. Вона сиділа без сну, на ліжку спав чоловік, у своїх ліжечках діти, і лише їй не спалось, усе крутились у голові дурні думки про ворогів та друзів, про зраду та пильність, про необачність та перестороги, про страх та відвертість. Веремією йшли по колу, і вже не розуміла жінка, про що, власне, вона думає. Здавалося їй, що божеволіє. – Ні, – плескала врешті-решт себе по щоках, – вони заслужили! Ми ніколи не потрапимо у таку ситуацію, бо ми віддані своїй державі.

      Це трохи заспокоювало, а ще більше заспокоювали пігулки, які їй приписали у поліклініці. Снодійне. Без нього вже було сутужно.

      Яка ж прірва, незбагненна, неосяжна, така, що ніколи за життя, здається, не зникне, розділяє тих, кого держава ще не притисла до нігтя, і тих, котрі не вважаються більше людьми… Одні – хазяї, інші – не люди навіть, предмети. Предмети, які можна совати, ламати, викидати, а чи й милуватись ними, як, припустімо, витворами мистецтва, а милуючись, ґвалтувати, та так, аби жертва вдавала, що їй це подобається. До жіночої зони, яка була розташована за п’ятнадцять кілометрів від селища, полюбляли навідуватись браві вояки з Долинки.

      – Щось я сьогодні вимучений до нестями, – казав якийсь слідчий іншому, котрому довіряв. Казав це після десятигодинного робочого дня. – Гайда в сьоме! – не так питав, як просив.

      Нацуплювали кашкети, заправляли гімнастерки, проводили ганчіркою по чоботах – і вперед на відомчій машині. Секретарка дізнавалася, що товариші поїхали інспектувати жіночу зону, та й по всьому.

      У сьомому відділенні відбували покарання найзухваліші. Тут докупи зібрали упириць, СКАЧАТЬ