Страшний Суд. Василь Басараба

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вона, – ти мене ошелешив. Поцілив стрілою в саме серце, убив наповал… Я й ніколи не думала, не сподівалася від тебе…

      – Оленько, ти вже зовсім заплуталася, – щиро розсміявся він. – Хіба забула, що моє призначення – не вражати серця, а рятувати їх. Я ж кардіохірург, а ти мені – «убив наповал». Це вже ти мене вбиваєш. Хіба я не можу знати Ліну Костенко?

      – Богдане, Богдане, та я ж у переносному значенні сказала. Це від несподіванки. Це такий мені сюрприз, що й подумати не могла. Чому ж ти мені ніколи не говорив при зустрічах, що читав її, що знаєш?

      – Олю, а ти ж не запитувала, то я й не казав. У нас багато було цікавих розмов на інші теми. Я ж не тільки Ліну Костенко читав і знаю, а й багатьох інших… «Але про це не треба говорити».

      – Чому ж? Треба! Бо це ж цікава розмова. І я рада, що ти можеш про це говорити. Це ж життя, наше життя, не буденне, дріб’язкове, а величне й вічне… Те, яке дарує радість і світло, розвіює присмерк і тьму. Ось послухай ці рядки:

      Моя любове, я перед тобою.

      Бери мене в свої блаженні сни.

      Лиш не зроби слухняною рабою,

      Не ошукай і крил не обітни!

      – Це теж Ліна, Оленько. А зараз я тобі прочитаю, а ти скажеш хто. От відгадаєш, тоді матимеш приз:

      Сміються, плачуть солов’ї

      і б’ють піснями в груди.

      Цілуй, цілуй, цілуй її —

      знов молодість не буде!

      – Та це ж Олесь. Який буде приз? Я ж відгадала, Олександр Олесь.

      – Так, відгадала. А приз буде, я ж обіцяв. Приз – сюрприз. А тому ще послухай: «Яблука доспілі, яблука червоні, ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведи до поля. Я піду і, може, більше не прийду».

      – Ой, Богдане, не треба так сумно. Мені аж сльози навертаються на очі. Навіщо сумне, не треба… Потрібно радіти, жити світлими сподіваннями, а не печальними передчуттями. У житті ж так мало радості… Я знаю, це Максим Рильський.

      – Молодець, Олю, ти розумна дівчинка. Я пишаюся тобою. Можна сказати, навіть гордий за тебе. Але досить нам цих читань поетичних. Давай краще опустимося на землю, не «грішну», звісно, бо вона свята. Скажи мені, Оленько, коли ми зможемо зустрітися, а то вже так давно не бачилися, що просто страх… Аж три дні…

      – Богдане, я рада хоч би й зараз, але вже пізно. Ці три дні як три тижні. Думала, що ми відразу після роботи зустрінемося, та не вийшло. З тим телефоном одна морока. Це якась напасть на мою голову. То не працює, то зайнято…

      – І я ж про це кажу. Набирав тебе разів надцять, усе короткі гудки. Як мені тебе знайти? Давай на завтра домовимося заздалегідь, щоб не шукати одне одного й знову не загубитися…

      – Я не загублюся, адже вільна, у мене відпустка. Так що можемо зустрітися в будь-який час. Усе від тебе залежить…

      Вони говорили й говорили. Ольга переповідала йому всі свої новини. Згадала також про те, що в брата син народився, то вони з мамою збираються через день-два до Києва. Обов’язково мусять їхати, бо це ж така подія для всіх.

      Богдан пожалкував, що вона не прийде в суботу на день народження до Віктора, а йому там самому нецікаво буде.

      – А мене ніхто СКАЧАТЬ