Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ супроти зусилля волі – прогнати його; ні! – мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара. Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до власного стану і забезпеченості, виник вигляд! – крізь духовну просторність проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м’язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, ґрунту, погоди, що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купами… і знов обвівся обрис: знов! – от, закляття! – з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та відійди геть, нечиста кров! – геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від марища і пішов, куди очі ведуть.

      Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тінь з півночі.

      «…Лихо приходить, а помочі ж – ні від кого!» – думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим – в одному напрямі! – простував мимо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.

      Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл, – і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! – він оглянувся, ніби в плечі вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам’яниці.

      Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає – мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.

      – Поможіть! – закричала вона.

      Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже – владичне, і тутешнє – дрібне, провадячи розор.

      Позаду чути кроки і оклик:

      – Заходьмо!

      То – рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.

      Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою – в хворому жесті, вкрай безвільному – показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мовби серце хотіла спинити:

      – Там… секретар райкому застрелився – приїхав тепер…

      Прибігці, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.

      Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович – слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушно, без блиску і свічення, тільки в СКАЧАТЬ