Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людина рвонула до берега.

      І я зрозумів: ніщо не закінчиться. Не тут і не зараз. А може – ніколи й ніде. Не закінчиться принаймні для мене. А десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі щось полегшено зітхнуло. Зовсім тихесенько.

      Обдираючи руки об гальку і щохвилі спльовуючи воду, Ян переможно провістив:

      – Ти б-бачив… бачив?… Я п-поплив!

      Він каркав щось іще таке ж розумне, коли я, за три кроки опинившись біля нього, здер із себе куртку і взявся розтирати задубіле тіло.

      Тільки камінь знав, чого мені це коштувало.

      Добре-таки ним теліпало, але в почервонілих очах горів тріумфальний вогонь, який не міг загасити навіть мій понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка і такі ж ногавиці, що, може, й додавали лоску, але зігріти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц,[15] який передбачливо захопив із собою – і все це без жодного злого слова.

      Ян, трохи очунявши, теж підмітив у моїй поведінці не властиві мені риси і, клацаючи зубами та безсоромно висячи на мені всю дорогу до коників, хитро закинув:

      – Що з тобою, Мар’яне? Невже настрашився? За моє життя? Ну ж бо, признавайся!

      Він штурхнув мене в бік, і я ледве стримався, щоб не пришпилити його ліктем до камінців. Теж мені герой… підмочений.

      – От тепер я б від них утік, – заявив він твердо, коли я підсаджував його в сідло.

      Недоумок! Я мало не випустив його з рук.

      – Правда? – зупинив він на мені змучений погляд.

      – Додому час, – відповів я собі під ноги. – Шлях неблизький…

      А що ще я міг відповісти?

      Три тижні тому троє озброєних вершників перестріли його край лісу неподалік Поникви, куди Янек в один і той самий час по одній і тій же дорозі їздив у гості до свого опікуна, а точніше – до його доньки, з якою був заручений уже майже рік.

      Перш ніж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кіт із мишею. Навіть дозволили вирватися і дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березі якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби він стрибнув тоді у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогодні.

      Двічі недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися і добігти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вміє плавати? І що в палаці-замку не буде на той час людей, бо всі зберуться біля костелу на святкову службу…

      3

      Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте – і дочекаєтеся…

      Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива – пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.

      Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша… Темінь тут стояла, дідько б її забрав!

      Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось СКАЧАТЬ