Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.

      Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» – «Так», – голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. – «Редакція?» – «Так, це редакція». – «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» – «На жаль, не можу», – чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. – «Але ви знаєте такого?» – Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» – «Йду, золотко, йду!» – крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.

      Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий – ось він. Відділ журналістських розслідувань…

      – А Михайло Теодозійович зараз у редакції? – запитую суворого вартового.

      – А він вам нащо?

      Це, звісно, не справа чергового – допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.

      – Скарга в мене!

      – А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… – він співчутливо дивиться на мій ціпок.

      – Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.

      Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла – побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.

      9

      Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос – йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд – як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії – з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.

      – Ірина?!

      Ну от, знову. Знову ця плутанина з іменем. Відчуваю, як після дороги паморочиться голова і починає боліти натруджена права нога. Хоч би не беркицьнутися посеред кабінету. Озираюся, щоб на щось присісти. Чоловік вибігає з-за столу, підсуває мені стілець.

      – Мене звати Енна, – кажу йому. – Я вам телефонувала тиждень тому. Пригадуєте? Запитувала про Романа Ружина.

      – Вибачте, Енно, – помилився. – Дуже вже ви схожі на одну мою знайому.

      Він обережно кладе руку мені на плече – так, ніби хоче переконатися, що я не фантом, який ось-ось може розчинитися в повітрі і зникнути.

      – Ви сказали, що знаєте…

      – Знаю.

СКАЧАТЬ