Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ А може, й справді ще одна витівка мозку, витвір бурхливої уяви? Можливо. Але всі мої сни-видіння так перемішані, переплутані, переплетені, що я ніяк не можу зчепити їх в логічний ланцюг, не те що вибудувати якийсь художній сюжет.

      «Може, галюцинації, видіння, незнайомі образи, голоси?…» Що мав на увазі тато, коли запитував мене про це в лікарні? Що це – симптоми? Симптоми чого? Дивно, але мені не хочеться, щоб ці видіння зникали. Не хочеться – і все. Щоразу я ніби розгадую якісь психологічні ребуси. Мені навіть цікаво це робити. Може, колись все-таки розгадаю?

      А поки що… Поки що хочу дещо перевірити. І для цього мені конче треба до Києва.

      – Навіщо тобі до Києва? – допитується Вікторіо. – Тато захворів?

      Хочу ствердно хитнути головою – «Так!», – але не можу. Ну не можу я обманювати Вікторіо, який стільки для мене зробив за ці місяці! І взагалі, в мене, як каже моя Євуся, первісний рудимент чесності, який давно треба було видалити в хірургічний спосіб, як апендикс, бо сьогодні це не тільки не в моді, а й на заваді.

      – Ні, – кажу. – Тато тут ні до чого. Але мені дуже треба.

      – Що то за такі термінові справи в Києві, що ти не можеш дочекатися, коли подужаєш сама їхати своєю «Ладою»? – пронизує мене жагучим поглядом Вікторіо.

      – Повернуся, тоді розкажу.

      – Гаразд, кицюню. Я поговорю з шефом і все владнаю. Редакційна машина все одно вже місяць стоїть у гаражі – бензину немає. І грошей на бензин немає. Як казав один мудрий китаєць, не дай нам, Боже, жити в епоху перемін! Якщо заправиш, то Валентин завезе тебе, куди накажеш, – водія разом із машиною віддамо у твоє повне розпорядження.

      Киваю: згідна, хай буде так. Все одно це дешевше, ніж брати таксі – до Києва і по Києву. З грошима в мене не дуже. Та й такій кривенькій качечці з ціпком, як я, зручніше добиратися автівкою, ніж потягом чи автобусом.

      Але домовляємось: я скажу Чистику, що мені треба на консультацію у столичну лікарню. Тоді він точно не відмовить. А Вікторіо зробить вигляд, що нічого не знає.

      – Лади? Ну, гляди ж мені – не видай нашу таємницю, бо буде ну-ну-ну! – Вікторіо по-змовницьки підморгує і свариться на мене вказівним пальцем, як на маленьку дитину.

      Виїжджаємо за тиждень, бо Валентин на час вимушеної відпустки гайнув до батьків у село. Довелося почекати. Валентин почув про поїздку і зразу набурмосився – він страшенно не любить їздити до Києва, бо погано орієнтується у великому місті. Якось повіз Чистика на нараду редакторів, то обидва приїхали хворими. Іван Еділович знервувався, бо Валентин увесь час блукав, не міг утрапити за адресою, через що вони ледь не запізнилися на нараду, у Валентина ж тиск підстрибнув через власне хвилювання та безперервне шефове бурчання.

      – Та ж там такий мурашник, стільки всіляких знаків – і туди не можна, і те не дозволено, там не поверни, там не стань! А які затори! – цілий тиждень по тому виправдовувався наш водій.

      Заспокоюю СКАЧАТЬ