Чорна дошка. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ законним перед Богом та батьками чоловікам, з якими їх обвінчає, най і таємно, піп, най і в цивільному одязі і навіть без ікони.

      Останній рік Лесь своїми статтями, нарисами та замітками вів невпинну боротьбу з куркулями й співчуваючими підкуркульниками, ганьбив міцним епітетом, важкою метафорою та безкомпромісною гіперболою відщепенців, злісних непокорців, ворогів. Строчив, як на конвеєрі, про них передовиці. Атож, передовик преси. У нього навіть вимпел відповідний є! Та ніхто не знав, що робив те молодик скоріш машинально, за давно завченим шаблоном – іменники, прикметники, дієслова, прісні у своїй однотипності. Глибоко всередину, у свої справжні метафори й порівняння не заглядав і своє надокучливе друге «Я» зупиняв на півслові. Його власна класова боротьба мала здебільшого словесний характер, бо особисто він, Олесь Терновий, нікого не судив, жодної людини не вбив і на жодну не написав доносу – хотів лиш кращого для українців, для своїх співвітчизників. Був упевнений, якщо не на сто відсотків, то бодай на п’ятдесят, що ідею рівності та загального щастя неможливо втілити без невеликих помилок, відхилень, перегинів, а отже, і жертв… людських жертв.

      Починаючи з тридцятого року гуртожитські сусіди у дружніх бесідах кілька разів запрошували його до складу загонів з розкуркулення. Вечорами один товариш із числа робітничої молоді, колишній гицель, а тепер обпалювальник цегли, Онуфрій Нетудихата, який став великою людиною під час колективізації, розповідав, як вони в складі буксирних бригад витрушували «зажерливих» з їхніх домівок, аби безперешкодно «експропрійовувати».

      – Хіба хто рахує? – шепотів Нетудихата й підморгуючи додавав уже зовсім тихо: – Поклав собі в кишеню, що є краще, і работай далі.

      Нетудихаті було весело на душі, і бачив він у своїй нелегкій додатковій роботі великий поступ уперед, готувався до наступного звитяжного рейду і навіть спати перед тим не міг, усе мостився на скрипучому лігвищі й не давав заснути іншим. «І ніби добре діло: забирати у глитаїв лишки й передавати їх незаможним», – думав собі Олесь, але сам не наважувався, закачавши рукави, аж так запопадливо будувати щасливе майбуття свого народу. Хіба що, якби партія попросила, тоді… Але партії він був потрібен як писака. Бо ж таких, як колишній ловець скажених собак, повно навіть серед розкуркулених, їсти захочеш – підеш не лише на таку роботу, а в буксирах пайок подвійний. «А таких, як я, в області – одиниці. Щоби самоук, а міг так впевнено ламати через коліно буржуазну гідру із газетних шпальт», – хвалився сам собі.

      Працівникам «Більшовицької правди» зазвичай не потрібно було кудись іти чи їхати, аби дізнатись новини. Про хлібозаготівлю та хлібоздачу, про створення чергового колгоспу чи небажання несвідомого селянства його створювати в редакцію сповіщали телефонограмою. Телефон дзвонив у редакції безупинно. Головний брав слухавку, кричав на все горло, аби всі замовкли, бо він ніц не чує. Тоді з хвилину вслухався уважно, втиснувши однією СКАЧАТЬ