цю закономірність – спочатку здобутки, за ними – ворожі прояви. Більшість робітників автоматично втягували голови в шиї, напружувались та, здавалось, припиняли дихати і впинались іскристими очима в екран. Боялись-бо побачити там своїх рідних чи бодай знайомих. Інші закурювали, посміхались один до одного якось неприродно, вдавали, що їм усе це не цікаво або, навпаки, що вони вже до того засуджують усіх, кого зараз покажуть. Після титрів: «Винищити кулака як клас» – на екрані в постановочних кадрах починав бігати якийсь пузатий дідок. Він кружляв навколо добротної садиби й усе ляскав себе як не по стегнах, то по голові. Аби пояснити сюжет, картинку було підписано: «Кулак шукає, куди сховати зерно». Усі сміялись. Сміялись відверто, видихаючи разом зі сміхом побоювання, що це кіно може бути документальною хронікою. Ні, цей товстопузий дідок однозначно був актором і добре виконував роль куркуля. На нього вдягнули всю куркульську атрибутику – справний, без жодної латки жупан, лискучі чоботи, чомусь широкі шаровари, хоча ніхто вже в селі у шароварах не ходив, у руці він тримав смушкову шапку і то надягав її на голову, то знімав, даючи зрозуміти глядачам, що він трохи пришелепуватий. Ураз по тому, як «куркуль» оббіг будинок, з обійстя випурхнула огрядна молодиця і її одразу підписали білими літерами: «Кулачиха-Куркулиха», а за нею повистрибували, як горобці, троє дітей – «Куркулята». Уся ця братія взялась витягати із хати зерно в чималих лантухах, роззиратись хижо довкола й тягнути кудись за хату. Інші кадри показували, як ті бісові душі насипають зерно в труни й закопують у ями. Інтригу зненацька спиняло чорне тло з мерехтливими літерами: «А в цей час». У той час, як куркулі ховали зерно, замурзаний, як і годиться каенесу, у залатаному лахмітті хлопчисько, років, може, десяти, сидів у засаді в кущах неподалік. Малий шепотів і гнівно кривився. Чорне тло – напис: «Не бувати по-вашому. Буде лиш по-нашому». Хлопчина витягає із кишені револьвера, чи не вдвічі більшого за його руку, й суворо, широкими кроками, якось бокаса, йде на куркулів. Останній кадр: вся родина куркулів стоїть спинами до стіни будинку. Без гарних кожухів, сап’янових черевичків, смушкових шапок та віночків, у самих спідніх сорочках. Вони, ці колишні пани, благають товариша комісара: «Запишіть нас у КНС». А той не зважає. Нагороджує хлопчика дуже почесним і дуже великим орденом. Фільм уривався, а глядацька зала, видихнувши хором, аплодувала.
– Ех, що з тої провінції? – питали один в одного хлопці, лежачи на скрипучих ліжках у робітничому гуртожитку. Вони закладали мрійливо руки за голови й дивились журно крізь відчинене вікно в густо всипане зірками небо, мріючи про Харків, де минулого року звели майже сімдесятиметрову споруду, і про це писали в усіх газетах як про небачену звитягу будівельників, інженерів та науковців. – Подумати лишень – сімдесят метрів заввишки, – й свистіли протяжно.
Гомоніли про місто Сталіно, колишню Юзівку, – батьківщину шахт, металургів та коксохімічних підприємств – от
СКАЧАТЬ
