Звичаї нашого народу. Олекса Воропай

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ побачивши, сказав, —

      Вже він недурно так пильнує!»

      А далі ось і закричав:

      «Сюди, Явтух і Опанасе!

      Сюди, Яцько, і ти, Протасе!

      Якийсь воряга причвалав до нас!»

      Ми кинулись туди скоріше,

      Змовлялись бить його дружніше,

      Щоб уже більше він не крав.

      Ми щоб туди – волосся дубом,

      Якби од відьми, устає,

      Ми – хто рачки, а хто пугом,

      Аби побачити, хто в кошарі є.

      Дивимось: з краю в край шагає

      Та ще велике щось літає,

      Не чоловік, а бачте, схоже.

      Панько сказав: «Це гарна птаха?!»

      Явтух: «Ні, це, мабуть, пряха!»

      Панас: «Е, тю, дурні! Це янгол Божий!»

      Як вимовить оце Панас,

      Так опустилось серце в нас,

      Мороз по шкірі нас продрав.

      А далі трохи ободрились:

      Чого ж нам янгола бояться,

      Він не кинеться кусаться:

      Бач, який він гарний, так, як пан.

      Тоді до нього причвалали,

      А далі разом всі спитали:

      «Що ти, пане, скажеш нам?» —

      «Ідіть ви до Вифлеема в стан,

      Візьміть з собою і ягнятко,

      Побачите там паню і дитятко,

      Йому віддайте ви ягня,

      Не думайте, що це брехня,

      Бо цю ніч Христос народився,

      Син Божий од Діви воплотився».

      Стрепенувся, та й не стало.

      Ну, що ж робити тут припало?

      Тут і ума мого не стало:

      А що янгол нам віщав, те треба робити.

      Зараз іти у кошару ягнятко ловити.

      Що лучче ягня то й піймалось;

      Піймавши, як на релець, пхались

      Та ще совітувались,

      Щоб ще куди не заблудити:

      Темна ніч, не видно, де ходити.

      А далі наш Панько напхався,

      Об стайню лобом як удрався

      Та лежа слухає чмелів.

      «А що, Панько, покотився?» —

      «Але! На стайню нахватився

      Та й гарно лоб свій підігрів». —

      «Ідіть же, хлопці, в стайню

      Та всі рівненько говоріть,

      Щоб не розсердить Діву паню,

      Як будемо ягня дарить.

      Скоріш ідіть та не тащіться,

      А як казати – вже не вчіться,

      І тільки в стайню що упхались,

      То зараз всі позатулялись:

      Бо світ великий осіяв.

      А далі трохи ободрились,

      Навколюшки усі упали,

      Тому дитятку поклонились,

      А ягнятко пані віддали:

      «На, – кажемо, – тобі оце ягнятко,

      Щоб не голодне було твоє дитятко!»

      Потім вона веліла нам устати

      І почала нас ласкаво вітати,

      Як ніби знала нас давно.

      Біля тії ж близенько пані

      Стояв у жовтому жупані

      Старенький дуже чоловік,

      Як буцім прожив другий вік.

      Біля того дядька близенько,

      Понуривши голови низенько,

      Тут же, у самих ясел

      Стояв бичище і осел,

      І вони глянули на нас, бурлак.

      Дідок же, трохи поворчавши,

      Щось Пані на вухо шептавши,

      Балакав з нами сяк і так,

      За тим сказав: «Ідіть ви в мир, проповідуйте,

      Що СКАЧАТЬ